Але в чому? Його очі приховували сонцезахисні окуляри. Нижню половину обличчя прикривала еспаньйолка, а на лоб і брови наповзав трохи перекошений козирок бейсболки. На логотипі картуза з великої червоної літери С визирав сом — емблема команди молодшої ліги Південної Кароліни, яка звалася «Мадкетс». У розпал сезону протягом дня парком гуляли десятки картузів «Мадкетс». Було їх так багато, що ми називали їх рибокепками замість собакепок. Більш анонімного головного убору той виродок надіти не міг, і в цьому, безперечно, полягав його задум.
Я повертався від однієї фотографії до іншої: від «Чашок-кружляшок» до тиру і назад до «Чашок». Та зрештою поклав знімки у теку і кинув її на свій маленький письмовий стіл. Поки Том і Ерін не повернулися, читав книжку, а тоді вклався спати.
«Може, завтра щось з’ясується, — подумав я. — Вранці я прокинуся і скажу: „От чорт! Авжеж!“»
Шум хвиль, що напливали на берег, заколисав мене. Наснилося, що я на березі з Енні та Майком. Ми з Енні, обійнявшись, стояли ногами у воді і дивились, як Майк керує змієм. Він відпускав мотузку й біг за нею. Він міг бігти, бо нічим не хворів. Він був цілковито здоровий. Про м’язову дистрофію Дюшенна таке могло тільки наснитися.
Прокинувся я рано, бо забув опустити жалюзі. Одразу ж пішов до теки, взяв ті дві фотографії й у вранішньому світлі знову до них придивився, впевнений, що побачу відповідь.
Але не побачив.
Злагоджений розклад дозволив Тому й Ерін приїхати з Нью-Джерсі разом, але коли йдеться про розклад руху поїздів, то злагодженість — це радше виняток, ніж правило. Коли верталися назад, то разом їм вдалося побути лише у моєму «форді», коли я віз їх з Гевенз-Бей до Вілмінґтона. Поїзд Ерін відбував на північ штату Нью-Йорк в Аннандейл-на-Гудзоні за дві години до того, як «Прибережний експрес» із Томом на борту помчить назад у Нью-Джерсі.
Я поклав Ерін у кишеню куртки чек.
— Міжбібліотечний абонемент і міжміські.
Вона виловила чек, глянула на нього і рішучо спробувала повернути.
— Дев, вісімдесят доларів — це забагато.
— Зважаючи на все, що ти розвідала, цього ще й замало. Беріть, лейтенанте Коломбо.
Ерін розсміялася, сховала чек назад у кишеню і поцілувала мене на прощання — знову по-сестринському швиденько, а не так, як того вечора наприкінці літа. У Томових обіймах вона лишалася значно довше. Вони обмінялися обіцянками щодо Дня подяки у Томових батьків на заході Пенсильванії. Я бачив, що йому не хочеться її відпускати, та коли по гучномовцю оголосили останнє попередження про посадку на поїзд, що вирушає на Річмонд, Балтимор, Вілкс-Бар та населені пункти на півночі, нарешті відпустив.
Коли вона поїхала, ми з Томом неквапом пройшлися по вулиці й повечеряли (трохи зарано) у кафешці, де подавали не-такі-вже-й-погані реберця. Я саме розмірковував, який десерт собі взяти, коли Том прокашлявся і сказав:
— Слухай, Деве.
Щось у його голосі змусило мене швидко підвести погляд від меню. Щоки в Тома були ще червоніші, ніж зазвичай. Я поклав меню на стіл.
— Те, що ти попросив Ерін зробити… я думаю, треба покласти цьому край. Її це все турбує, вона закинула навчання. — Він розсміявся, глянув у вікно на вокзальну метушню і знову перевів погляд на мене. — Я говорю не як її хлопець, а як її батько, правда ж?
— Ти говориш занепокоєно, от і все. Говориш так, наче тобі до неї не байдуже.
— Не байдуже? Друже, та я по вуха закоханий. Вона найважливіше, що є в моєму житті. Але я тебе прошу не тому, що ревную. Я не хочу, щоб ти так думав. Річ ось у чому: якщо вона хоче перевестися і не втратити стипендію, їй не можна з’їжджати в навчанні. Ти ж розумієш, правда?
Так, я це розумів. Та розумів я ще дещо, навіть якщо сам Том і не міг цього збагнути. Він хотів, щоб вона трималася подалі від «Джойленду» — і душею, і тілом. Бо з ним там сталася пригода, якої він не міг осягнути розумом. Не міг і не хотів, хоча, на мій погляд, це робило його до певної міри дурнем. На мене знову наринув невблаганний потік заздрості й стиснув шлунок з їжею, яку той намагався перетравити.
Та я всміхнувся (не брехатиму, це коштувало мені зусиль) і сказав:
— Сигнал прийнято. Що стосується мене, то наш маленький дослідницький проект закінчився. — «Розслабся, Томасе. Тепер ти можеш не думати про те, що сталося в „Домі жаху“. Про те, що ти там бачив».
— Добре. Ми ж досі друзі, правда?
Я простягнув йому через стіл руку.
— Друзі до скону, — сказав я.
І ми потисли один одному руки.
На казковій сцені села Виляй-Крути було три задники: замок Чарівного принца, магічне бобове стебло Джека і зоряне нічне небо, на тлі якого видно було «Колесо Кароліни», що палахкотіло червоною неоновою барвою. Усі вони протягом літа вицвіли на сонці. У понеділок уранці я саме був за лаштунками, у невеличкому просторі за сценою давав лад декорації за допомогою фарби й пензлика (і дуже боявся налажати, бо Ван Гог з мене був ніякий), коли до мене підійшов ґазуні з тих, що працювали неповний день, і передав, що мене чекають в кабінеті Фреда Діна.