І цього разу Фред витяг з-за спини великий букет троянд. Справжніх. Енні з Майком ахнули. Я теж. Стільки років минуло, а я досі не знаю, як він це зробив.
— «Джойленд» для дітей, дорогенька, а оскільки з дітей у нас сьогодні тільки Майк, то парк належить йому. А для вас — ці квіти.
Енні взяла їх, немов уві сні, занурила в букет обличчя, вдихнула солодкий червоний пилок.
— Я покладу їх у фургон, — запропонував я.
Вона ще трохи потримала троянди в руках, та потім передала мені.
— Майку, — сказав Фред, — ти знаєш, що ми тут продаємо?
Майк завагався, не знаючи, що відповісти.
— Атракціони? Атракціони та ігри?
— Ми продаємо веселощі. То як, повеселитися хочеш?
Я пам’ятаю день, який Майк провів у парку (і Енні разом із ним), так чітко, наче це сталося минулого тижня, але потрібен значно більш талановитий майстер пера, щоб розказати вам, що то було за відчуття, чи пояснити, як він зміг розвіяти останні чари, якими Венді Кіґан тримала моє серце й мої почуття. Я можу сказати лише те, що ви й самі знаєте: деякі дні стають безцінним скарбом. Їх небагато, проте я думаю, що в житті майже кожної людини випадає кілька таких днів. Для мене то був один із таких днів, і коли мені сумно — коли життя дістає і все навколо здається мішурою і дешевкою (мов Джойленд-авеню під дощем), я подумки повертаюся туди, нехай лиш для того, щоб нагадати собі — життя не завжди обдирайлівка. Часом у ньому випадають і справжні призи. Часом вони безцінні.
Звісно, не всі атракціони пропонували свої послуги, але це було нормально, бо на багатьох із них Майк однаково не зміг би кататися. Але того ранку працювала половина парку: світло, музика, навіть декілька яток, за якими з півдесятка ґазуні продавали попкорн, картоплю-фрі, прохолодні напої, цукрову вату і цуциколики. Я гадки не мав, як Фред і Лейн провернули все це за півдня, але їм вдалося.
Ми почали з села, де біля кабіни машиніста «Чух-Чуха Виляй» нас чекав Лейн. Замість котелка на ньому був кашкет машиніста, але перекошений під потрібним безтурботним кутом. Ну авжеж.
— По вагонах! Поїзд їде, поспішає, дітлахів розвеселяє. Собаки за проїзд не платять, і мами теж не платять, а дітлахи займають місце в кабіні машиніста.
Він наставив вказівний палець на Майка і показав на пасажирське місце в кабіні. Майк встав з візка, взяв костури й, заточившись, мало не впав. Енні рвонулася до нього.
— Ні, мам, усе нормально. Я сам.
Він відновив рівновагу і, брязкаючи скобами (живий хлопчик із ногами робота), рушив туди, де стояв Лейн, і дозволив йому підсадити себе на сидіння пасажира.
— Це той шнурок, яким гудять у гудок? А можна я потягну?
— Він для того тут і висить, — сказав Лейн. — Але пильнуй, щоб на рейки не вискочили поросята. Тут десь бродить вовк, а вони до смерті його бояться.
Ми з Енні всілися в одному з вагончиків. Очі в неї сяяли. На щоках порозквітали її власні троянди. Губи, хоч і були міцно стиснуті, тремтіли.
— Ти як, нормально? — спитав я.
— Так. — Вона взяла мене за руку, переплела пальці з моїми і стисла так міцно, що це було майже боляче. — Так. Так. Так.
— Усі лампочки на панелі зелені! — заволав Лейн. — Майк, підтвердь!
— Підтверджую!
— Пильнувати, чи на рейках нема кого?
— Поросят!
— Малий, твоя пильність — моя прихильність. Смикни за ту жовту мотузку, і ми відчалюємо!
Майк потягнув за шнурок. Засвистів гудок. Загавкав Майло. Запихкали пневматичні гальма, і поїзд рушив.
«Чух-Чух Виляй» був суто масячим атракціоном. Усі атракціони в селі були масячими, тобто призначеними переважно для хлопчиків і дівчаток віком від трьох до семи років. Але ви маєте пам’ятати, що Майк Рос украй рідко кудись виходив, особливо після торішньої пневмонії, і що багато днів він провів, сидячи з мамою на краю дощаної доріжки, слухаючи, як гуркочуть атракціони і радісно кричать діти з того боку пляжу, та думаючи, що все це не для нього. А йому лишалося тільки хапати ротом повітря, коли відмовляли легені, кашляти, поволі втрачати здатність ходити навіть зі скобами й костурами та зрештою — лягти в ліжко, де він помре у підгузках під піжамою і з кисневою маскою на обличчі.
Село Виляй-Крути видавалося безлюдним, бо не було зелених, щоб грати ролі казкових персонажів, але Фред і Лейн активували всі механізми: магічне бобове стебло, що вистрілювало з-під землі в хмарі пару, відьмаче хихотіння з Цукеркового будиночка, чаювання у Божевільного капелюшника, вовка у нічному ковпаку, що причаївся в одному з тунелів і вискакував перед поїздом, коли той проїжджав повз нього. Коли ми завернули за останній поворот, то проминули три хатки, добре відомі всіх дітям — одну з соломи, другу з гілочок і третю з цегли.