— Пильнуй поросят! — закричав Лейн, і саме тоді вони й з’явилися — голосно рохкаючи, вийшли перевальцем на колію. Майк пронизливо розсміявся і смикнув за мотузку. Як завжди, свині втекли вчасно… ледве встигли.
Коли ми під’їхали до станції і зупинилися, Енні відпустила мою руку й поспішила до кабіни машиніста.
— Золотко, ти як? Інгалятор не потрібен?
— Ні, зі мною все в порядку. — Майк обернувся до Лейна. — Дякую, містере Машиніст.
— Завжди будь ласка, Майку. — Він простягнув руку долонею догори. — Дай п’ять, малий, як ще живий!
Майк із жаром ляснув його по долоні. Сумніваюся, що він колись почувався живішим, ніж тієї миті.
— А тепер мені пора йти далі, — сказав Лейн. — Сьогодні я людина-оркестр. — І він мені підморгнув.
На «Чашки-кружляшки» Енні наклала вето, зате дозволила Майку (з певними побоюваннями, звісно) покататися на «Стільцеплані». Коли стілець піднявся на тридцять футів над землею і почав нахилятися, вона стиснула мою руку ще міцніше, ніж у поїздику, та трохи розслабилася, коли почула, як Майк сміється.
— Боже, — мовила вона. — Подивись на його волосся! Розвівається ззаду! — Вона всміхалася. А ще плакала, та, здавалося, сама цього не розуміла. Як і того, що моя рука обіймає її за талію.
«Стільцепланом» керував Фред, якому вистачало клепки утримувати атракціон на половинній швидкості замість розганяти до повної, на якій Майк би опинився паралельно до землі, утримуваний лише відцентровою силою. Коли малий нарешті спустився на землю, то не міг іти — так йому паморочилося в голові. Ми з Енні взяли його попід руки й провели до візка. Фред притягнув Майкові костури.
— Ого. — Інших слів у нього, здавалося, не було. — Ого, ого.
Далі були «Карколомні катери» (попри назву, то був наземний атракціон). В одному з них по намальованій воді разом з Майло плив Майк, і обоє вочевидь насолоджувалися тим, що відбувалося. У другий сіли ми з Енні. Хоча на той час я вже пропрацював у «Джойленді» понад чотири місяці, на цьому атракціоні ніколи не катався, тож уперше, коли побачив, що наш катер мчить носом прямісінько на Майка й Майло, закричав, але останньої миті нас віднесло вбік.
— Слабак! — закричала Енні мені у вухо.
Коли ми вилізли з човнів, Майк важко дихав, але досі не кашляв. Ми покотили його Дорогою Гінчаків і взяли прохолодних напоїв. Ґазуні відмовився взяти п’ятірку, яку витягла Енні.
— Мем, сьогодні все коштом закладу.
— Мам, а можна мені цуциколик? І цукрової вати?
Вона спохмурніла, та потім зітхнула і знизала плечима.
— Добре. Головне, щоб ти розумів: це заборонена їжа. Сьогоднішній день — виняток. І більше жодних швидких атракціонів.
Майк покотив уперед до будки з цуциколиками, а його власний цуцик швиденько дріботів поряд. Енні розвернулася до мене.
— Не думай, я не за правильне харчування переживаю. Якщо стане погано, його знудить, а для дітей з Майковою хворобою блювати небезпечно. Вони…
Я поцілував її. Легенько торкнувся губами губ. Відчуття було таке, наче ковтнув краплинку чогось неймовірно солодкого.
— Цить, — сказав я. — Хіба схоже, що йому погано?
Очі у неї стали дуже великими. Якусь мить я був певен, що вона дасть мені ляпас, розвернеться й піде геть. День буде зруйновано, і винен у цьому буду лише дурнуватий я, чорт забирай. Однак вона всміхнулася, подивилася на мене так, наче подумки щось зважувала, і від цього погляду в мене трохи замлоїло в шлунку.
— Б’юся об заклад, якби тобі дати найменшу нагоду, ти б і краще зміг.
Не встиг я навіть подумати, що відповісти, як вона вже поспішила слідом за сином. Але якби вона й залишилася, це б погоди не зробило, бо я був цілковито ошелешений.
Енні, Майк і Майло помістилися в одному вагончику атракціону «Гондола», що літав над усім парком по діагоналі. Ми з Фредом Діном їхали під ними на електрокарі. Ззаду лежав Майків візок.
— Малий, по-моєму, класний, — прокоментував Фред Дін.
— Так і є. Але такого грандіозного прийому я, чесно кажучи, не сподівався.
— Це не лише для нього, а й для тебе. Ти, Деве, навіть не уявляєш, як багато зробив для цього парку. Коли я сказав містеру Істербруку, що хочу влаштувати щось надзвичайне, він дав зелене світло.
— Ви дзвонили йому?
— Аякже.
— А той фокус із трояндами… як ви його провернули?
Фред обтрусив манжети й прибрав скромного вигляду.
— Фокусник ніколи не розкриває своїх секретів. Хіба ти не знав?
— А коли ви працювали з братами Бліц, у вас було своє шоу з кроликом і картами?