Люстра висіла над столом для гри у «Скрабл». За ті численні вечори, що їх я провів, зазнаючи нищівних поразок, я дізнався, що світить вона досить яскраво. Від коридору, що вів до кімнат місіс Ш., вітальню відділяли розсувні двері. Я їх зачинив, щоб світло не потурбувало хазяйку. Потім увімкнув люстру, перемістив коробку зі «Скраблом» на телевізор, і розклав на столі свої фото. Сідати не хотів — надто був збуджений. Натомість схилився над столом, перетасовуючи фотографії. Та щойно зібрався зробити це втретє, як рука нерухомо застигла. Я побачив. Побачив його. У суді цього доказу, звісно, не прийняли б, але для мене він був достатнім. Коліна підігнулися, і я врешті-решт сів.
Зненацька задзеленчав телефон — той, з якого я так часто дзвонив батькові, завжди занотовуючи час і тривалість дзвінка на аркуші правди для гостей. Та тільки у вітряній тиші раннього ранку той дзвінок більше нагадував пронизливий крик. Я кинувся до апарата й зняв трубку до того, як він задзвенів знову.
— А-а-ал… — от і все, що я зміг з себе видушити. На більше не спромігся — надто сильно гупало в грудях серце.
— Це ти, — сказав голос на тому кінці дроту, веселий і приємно здивований водночас. — А я думав, що відповість твоя хазяйка. Вже й історійку про екстрений випадок у сім’ї приготував.
Я спробував заговорити. Не зміг.
— Девіне? — Піддражнюючи. Радісно. — Ти там?
— Я… секунду.
Я притис слухавку до грудей, водночас думаючи (дивовижно, як працює мозок в умовах раптового стресу) про те, чи не чує він на тому кінці, як стукає в мене серце. На своєму кінці я слухав, чи не прокинулася місіс Шопло. І почув притишений звук її постійного хропіння. Добре, що я зачинив двері у вітальню, а ще краще — що в неї в спальні не було паралельного телефону. Знову приклавши слухавку до вуха, я сказав:
— Чого вам треба? Навіщо дзвоните?
— Девіне, я думаю, ти знаєш… а навіть якщо ні, запізно вже, чи не так?
— Ви теж екстрасенс? — Прозвучало це тупо, але мозок і рот у мене тепер працювали немов на окремих лініях.
— Ні, то Роззі, — відповів він. — Наша Мадам Фортуна. — І розсміявся. Голос у нього звучав спокійно, але я сумнівався, що це справді так. Убивці не дзвонять посеред ночі, якщо вони спокійні. Особливо, якщо точно не знають, хто зніме слухавку.
«Але в нього є минуле, — подумав я. — Цей тип — бойскаут, він божевільний, але завжди підготовлений. Узяти, наприклад, татуювання. Саме воно впадає в око, коли дивишся на фотографії. Не лице. Не бейсболка».
— Я знав, що ти там задумав, — сказав він. — Знав ще до того, як дівчисько привезло тобі теку. Ту, з фотографіями. І сьогодні… з гарненькою мамцею і малим інвалідом… ти розказав їм, Девіне? Вони допомагали тобі?
— Вони нічого не знають.
На будинок налетів порив вітру. У слухавці теж зашуміло… неначе він був надворі.
— Цікаво, чи можна тобі вірити.
— Можна. Цілковито. — Погляд затримався на фотографіях. Татуйований з рукою на сідниці Лінди Ґрей. Татуйований допомагає їй прицілитися в тирі.
Лейн: «Покажіть нам Енні Оуклі, Енні».
Фред: «Надзвичайно!»
Татуйований у рибокепці й темних окулярах та з пісочно-світлою еспаньйолкою. Татуювання з пташкою на руці було видно, бо сирицеві рукавички лишалися у задній кишені, поки вони з Ліндою Ґрей були в «Домі жаху». Поки він не вбив її в темряві.
— Цікаво, — повторив він. — Ти, Девіне, сьогодні провів у тому великому старому будинку достатньо часу. Ви розмовляли про знімки, які тобі привезла Кук, чи ти просто її трахав? А може, й те, й те робили. Та мамуська — ласий шматочок.
— Вони нічого не знають, — повторив я тихо, не відводячи погляду від зачинених дверей вітальні. Я все боявся, що вони от-от відчиняться й на порозі постане місіс Ш., в нічній сорочці, з примарно-білим від крему обличчям. — Так само, як і я. Тобто я нічого не можу довести.
— Може, й ні, але це справа часу. Дзвінок назад не дзеленчить. Знаєш цей старий вислів?
— Так, звісно. — Того вислову я не знав, але тієї миті я ладен був погодитися з ним, навіть якби він сказав, що Боббі Райдел (артист, який щороку виступав у «Джойленді») — президент Сполучених Штатів.
— Ось що ти зробиш. Ти приїдеш у «Джойленд», і ми обговоримо це віч-на-віч. Як мужик з мужиком.
— Навіщо це мені? Це був би божевільний вчинок, якщо ви той, про кого я…
— Та ти чудово знаєш, що я той. — У голосі чулися нотки нетерпіння. — І я знаю: якщо ти підеш у поліцію, вони з’ясують, що я прийшов на роботу в «Джойленд» десь через місяць після того, як убили Лінду Ґрей. Потім мене пов’яжуть з шоу Велмана і «Сазерн стар ем’юзмент», і все, гру буде програно.