— Я знаю. У тебе це на обличчі написано, чорт забирай. — Місіс Шопло неначе мої думки прочитала. А може, так і було. Вона широко всміхнулася, і ця усмішка все-таки зробила її схожою на діккенсівську героїню, незважаючи на пласкі груди та бліду шкіру. — Твоє власне гніздечко. Звісно, не Версаль, але твоє власне. Це тобі не кімната в гуртязі, правда? Хай навіть «одиничка».
— Так, — підтвердив я. А сам уже думав про те, як вмовлю тата покласти ще п’ятсот баксів на мій банківський рахунок, щоб вистачило грошей, поки не почну отримувати зарплатні чеки. Він побурчить, але зрештою погодиться. Я сподівався лише, що не доведеться розігрувати «карту покійної матусі». Вона померла майже чотири роки тому, але тато досі носив у гаманці півдесятка її фотографій і не знімав обручки.
— Власна робота і власне житло, — трохи замріяно сказала місіс Шопло. — Це чудово, Девіне. Ти не проти, якщо я називатиму тебе на ім’я?
— Кажіть мені Дев.
— Домовились. — Вона роззирнулася по кімнаті під крутим похилом даху і зітхнула: — Захват швидко вивітриться, однак доти відчуття приємне. Смак незалежності. Я думаю, ти станеш тут своїм. У тобі є щось карнавальне.
— Ви вже друга людина, яка мені це каже. — Я згадав розмову з Лейном Гарді на паркувальному майданчику. — Третя, якщо бути точним.
— І я точно знаю, ким були ті перші двоє. Що ще показати? Ванна не фонтан, я знаю, але це краще, ніж спорожнятися у спільному туалеті в гуртожитку, поки біля пісуарів пердять хлопці й патякають про дівок, з якими лизалися напередодні увечері.
Я розреготався, і місіс Еммаліна Шопло мене в цьому підтримала.
Ми спустилися зовнішніми сходами.
— Як там Лейн Гарді? — спитала хазяйка вже внизу. — Досі носить свій дурнуватий ковпак?
— Мені здалося, що то котелок.
Вона знизала плечима.
— Котелок, ковпак — яка різниця?
— З ним усе добре. Але він мені дещо розказав…
Вона примружила око і нахилила голову. На її губах грала примарна усмішка.
— Він сказав, що в кімнаті страху в Джойленді — він назвав її «Домом жаху» — водиться примара. Я спитав, чи він мене розігрує, а він похитав головою. Сказав, що ви знаєте більше.
— Так і сказав?
— Так. Каже, що про «Джойленд» вам відомо більше, ніж йому самому.
— Що ж. — Вона полізла в задню кишеню штанів і витягла пачку «Вінстона». — Я чимало знаю. Мій чоловік працював там головним інженером, поки з ним не стався інфаркт і він віддав Богу душу. Коли виявилося, що його страхування життя нічого не варте, та ще й позики під нього він брав чималі, я стала здавати горішні два поверхи будинку. А що мені лишалося? Дитина в нас була тільки одна, а тепер вона в Нью-Йорку, працює в рекламній агенції. — Вона підкурила сигарету, затяглася і пирхнула димом від сміху. — І над собою працює, щоб здихатись свого паскудного південного акценту, але це зовсім інша історія. Цей завеликий будинок-монстр був іграшкою Гові, та я ніколи йому не дорікала. Принаймні він окупився. Мені подобається мати зв’язок із парком, бо так мені здається, що я досі маю зв’язок із ним самим. Ти розумієш?
— Авжеж.
Місіс Шопло пильно подивилася на мене крізь димок від сигарети, всміхнулася і похитала головою.
— Нє. Ти так кажеш від доброти. Але ти ще замолодий, щоб розуміти.
— Чотири роки тому я втратив маму. Тато досі горює. Він каже, що слова «жінка» і «жити» недарма починаються на одну літеру. У мене принаймні є навчання й дівчина. А тато тиняється завеликим для нього будинком на півночі Кіттері. Він розуміє, що треба його продати й переїхати в якийсь менший, поближче до роботи, — ми обидва це розуміємо, — але він лишається на місці. Тому я вас чудово розумію.
— Співчуваю. Коли-небудь я розтулю рота занадто широко і випаду в дірку. Твій автобус, він о п’ятій десять приходить?
— Так.
— Тоді ходімо на кухню. Зроблю тобі гарячий бутерброд з сиром і розігрію в мікрохвилівці миску томатного супу. Час іще є. А поки їстимеш, розкажу сумну історію про джойлендську примару. Якщо схочеш послухати.
— То історія з примараю — не вигадка?
— Я в тій клятій кімнаті страху ніколи не була, тому напевно не скажу. Але вбивство точно було. У цьому я впевнена на сто відсотків.
Суп був із бляшанки, «Кемпбелз», зате розтоплений сир на тості виявився мюнстерським (моїм улюбленим) і на смак був божественним. Місіс Шопло налила мені склянку молока й наполягла, щоб я випив. «Ти ростеш», — сказала вона. Потім сіла навпроти мене з власною мискою супу, але без сендвіча («Бережу дівочу фігуру»), і розповіла історію. Частково вона реконструювала її за газетами й телевізійними репортажами. Втім, найсоковитіші шматки отримала від знайомих із «Джойленду», котрих у неї було сила-силенна.