Ми знову рушили вгору. Я подивився на Лейна. Він завмер у напівприсяді, з роззявленим ротом. Чорна фарба стікала по щоках. Очі підкотилися так, що видно було лише нижню половину райдужки. Більшої частини носа не було. Одна ніздря звисала біля верхньої губи, але решта зникла: посеред червоної рваної рани зяяла діра завбільшки з десять центів.
Він важко опустився на сидіння. Декілька передніх зубів випало з рота і стукнуло об підлогу. Я вихопив з його руки пістолет і перекинув його через борт кабінки. Тієї миті я відчував… лише порожнечу. Хіба що десь дуже глибоко в душі зародилося розуміння того, що тієї ночі я все-таки не помру.
— О… — промовив він. А тоді: — А… — Потім похилився вперед, опустивши підборіддя на груди. Тієї миті він нагадував чоловіка, який дуже ретельно зважує всі «за» і «проти».
Коли кабінка під’їхала до верхівки, небо знову розітнула блискавка й осяяла того, хто сидів поряд зі мною, спалахами синього вогню. Налетів вітер, і колесо жалібно застогнало на знак протесту. Ми знову спускалися.
Знизу, майже загублене у бурі:
— Деве, як його зупинити?
Спершу я думав сказати їй, хай знайде пристрій дистанційного керування, але під дощем і вітром вона могла шукати його півгодини і не знайти. Та навіть якби й знайшла, він міг розбитися чи лежати в калюжі, закорочений. Крім того, був кращий спосіб.
— Іди до двигуна! — закричав я. — Пошукай червону кнопку! ЧЕРВОНА КНОПКА, ЕННІ! Це аварійна зупинка!
Я проїхав у кабінці повз неї, помітивши, що вона в тих самих джинсах і светрі, що й напередодні, тільки тепер вони промокли наскрізь і прилипли до тіла. Без куртки, без головного убору. Вона збиралася поспіхом, і я зрозумів, хто її прислав. Наскільки простіше було б, якби Майк від самого початку зосередив увагу на Лейнові. Але Роззі теж його не запідозрила, хоч і знала його багато років. Згодом я дізнався, що Майк взагалі не підозрював Лейна Гарді.
Я знову піднімався вгору. Промокле волосся Лейна крапало чорним дощем йому на коліна.
— Дочекайся, коли я буду внизу!
— Що?
Я вирішив більше не напружуватися, бо слова відносив вітер. І міг лише сподіватися, що вона не вдарить по червоній кнопці, коли я буду нагорі. Поки кабінка злітала назустріч шалу бурі, знову спалахнула блискавка, і цього разу її супроводжував грім. Це немовби розбудило Лейна (може, так і було) — він підвів голову й подивився на мене. Спробував подивитися. Його очі повернулися в нормальне положення в очницях, проте дивилися тепер у різні боки. Те жахливе видовище навіки закарбувалося в моїй пам’яті й постає тепер перед очима в найдивніші моменти: коли я проїжджаю через шлагбауми на платних автошляхах, п’ю каву вранці, слухаючи, як ведучі CNN повідомляють погані новини, встаю, щоб відлити о третій ночі, котру якийсь поет цілком слушно назвав Вовчою годиною.
Лейн роззявив рот, і звідти полилася кров. Він щось по-комашиному прострекотав, як цикада, що закопується в дерево. Його тілом пройшла судома. Ноги відбили короткий степ на сталевій підлозі кабінки. Потім застигли, й голова знову похилилася вперед.
«Будь мертвий, — подумав я. — Будь ласка, цього разу будь мертвий».
Щойно колесо знову пішло на зниження, у «Громовицю» влучила блискавка. На мить мені стало видно освітлену колію. «А могло й по мені шарахнути», — подумав я. Кабінку струсонув ще сильніший, ніж досі, порив вітру. Я тримався щосили. Лейн лопотів, як велика лялька.
Я глянув униз на Енні — на її обернене вгору бліде обличчя, на примружені від дощу очі. Вона стояла біля двигуна. Поки що все йшло непогано. Я склав руки рупором.
— Червона кнопка!
— Я її бачу!
— Почекай, поки я скажу!
Земля вже була близько. Я вхопився за перекладину. Коли покійний (принаймні я на це сподівався) Лейн Гарді керував важелем, колесо завжди зупинялося плавно, кабінки вгорі трохи коливалися. Я гадки не мав, якою може бути аварійна зупинка, але мусив невдовзі дізнатися.
— Енні, зараз! Натискай!
Добре, що я тримався. Моя кабінка зупинилася за десять футів від місця висадки і на рівні п’яти футів над землею. Кабінку перехилило вбік. Лейна кинуло вперед, голова й торс перевалилися через перекладину. Я автоматично вхопив його за сорочку і потягнув назад. Його рука гепнулася мені на коліна, і я, скрикнувши від огиди, скинув її.
Перекладина не піднімалася, тому я, звиваючись, виліз з-під неї.