— Сідайте з нами, не гордуйте, — сказала літня жінка й звеліла Юріко помити для мене чашку й паличку.
За вечерею всі вмовляли мене затриматися ще на день, — адже завтра минає сорок дев’ять днів, відколи померла дитина. Але я не погодився, бо, мовляв, запізнюся до школи.
— То приїдьте хоч на зимові канікули. Ми вас зустрінемо. Тільки повідомте, яким пароплавом прибудете. А про готель і не думайте. Будете жити в нас, — переконувала літня жінка.
Коли в кімнаті лишилися тільки Тійоко та Юріко, я запросив їх у кіно.
— Я щось погано себе почуваю, — сказала Тійоко. На її блідому обличчі проглядала втома.
Юріко мовчала, опустивши голову. Танцівниця гралася з дітьми надворі. Побачивши мене, вона побігла відпроситися в кіно, але повернулася розчарована й узялася поправляти гета.
— Чому ви не пускаєте її в кіно? — втрутився Ейкіті, але літня жінка не здавалася.
Я теж не міг цього зрозуміти. Коли я виходив з будинку, Каору гладила по голові песика. Вигляд у неї був холодний, байдужий. Здавалося, їй несила навіть глянути на мене.
Я сам пішов у кіно, де при світлі ліхтарика жінка-диктор читала текст фільму, але невдовзі повернувся в готель. Обіпершись ліктями на підвіконня, я дивився на темне нічне місто; мені вчувалося, ніби десь далеко без упину вибиває барабан. І мимоволі з очей бризнули сльози.
Коли наступного ранку я сів снідати, знадвору долинув оклик Ейкіті. Святково вдягнений, він, мабуть, прийшов мене проводжати. Дівчат з ним не було. Мені стало сумно. Ейкіті зайшов у кімнату.
— Жінки теж раді б з вами попрощатися, але вони вчора пізно лягли і ще сплять. Просили вибачити. Нагадували, щоб ви обов’язково приїхали в гості на зимові канікули.
Повівав холодний осінній вітер. По дорозі Ейкіті купив мені подарунок: чотири пачки цигарок «Сікісіма», хурми й освіжних таблеток «Каору».
— Бо сестру так само звуть, — усміхнувся він. — На пароплаві не завжди можна купити мандаринів, а хурма добре помагає проти морської хвороби.
— А це від мене. — Я зняв мисливську шапку і нап’яв на голову Ейкіті. Потім вийняв з ранця учнівський кашкет, розгладив його, і ми з Ейкіті весело засміялися.
На пристані я несподівано помітив Каору, що сиділа навпочіпки над самою водою. Поки ми наближалися, вона не зводила з мене очей, потім мовчки опустила голову. Сліди вчорашньої пудри на обличчі зворушили мене. Фарба в кутиках очей надавала їй дитячої привабливості.
— Більше ніхто не прийде? — спитав Ейкіті.
Дівчина похитала головою.
— Ще сплять?
Поки Ейкіті ходив за квитком на пароплав і на шлюпку для переправи, я намагався заговорити з Каору, але вона, втупивши очі в канал, мовчала й тільки кивала головою.
— Бабусю, ось хороший хлопець… — До мене підступив чоловік, з вигляду чорнороб. — Ви, мабуть, їдете до Токіо? Дуже вас прошу, візьміть із собою бабусю. Її син працював на срібних копальнях у Рендайдзі, але під час епідемії грипу… чи як там його… помер і він, і його дружина. Лишилося троє сиріток. Ми порадились і вирішили відправити їх у Міто, на батьківщину… Бабуся сама не дасть собі ради… Ви не могли б, як пристанете до берега, посадовити її у трамвай до вокзалу Уено? Ми розуміємо, вам це зайвий клопіт, але не відмовте, дуже вас просимо. Пожалійте бабусю і сиріток.
За плечима в старої було немовля, а обабіч, тримаючись за її руки, стояли дівчатка трьох і п’яти років. З брудного вузлика виглядали рисові балабушки й сушені сливи. Стару проводжало кілька рудокопів. Я охоче погодився допомогти старенькій.
— Щиро дякуємо. Самі розумієте, ми не можемо відвезти її до Міто, — сказали на прощання робітники.
Шлюпку страшенно гойдало. Танцівниця, міцно стуливши губи, дивилася вбік. Коли на трапі я озирнувся, мені здалося, наче вона хотіла сказати: «До побачення!», але тільки опустила голову. Зате Ейкіті все махав мисливською шапкою. І лише тоді, коли пароплав був уже далеко в морі, в руках танцівниці замаяло щось біле.
Обіпершись на борт, я не спускав очей з острова Осіма, аж поки він розтав удалині. Мені здалося, ніби я хтозна-як давно розлучився з Каору. Згадавши про бабусю, я заглянув у її каюту й побачив, як незнайомі люди намагаються розрадити стареньку. Заспокоєний, я вернувся в свою каюту. Море коло берегів провінції Сагамі хвилювалося, і пароплав хитало. Обслуга розносила пасажирам металеві тазики. Я підклав під голову ранець і ліг. У голові було порожньо, відчуття часу зникло. З очей покотилися сльози й скапували на ранець. Довелось його перевернути на другий бік.