У думці відокремивши Йоко від супутника і піддавшись тільки враженню, яке справила на нього її зовнішність, Сімамура тут же вирішив собі, що вона, певно, незаміжня. У тому, що він, як зачарований, не зводив з Йоко очей, можливо, виною була і його чутлива вдача.
Збігло три години, а Сімамура сидів і знічев’я водив у повітрі вказівним пальцем. Чим палкіше він жадав пригадати образ жінки, на побачення з якою їхав, тим з глибшим розпачем відчував, що пам’ять зрадила — спогади зринали і відразу ж розпливалися як туман; лише той палець, зберігши на собі дотик її тіла, міг, здавалося, наблизити Сімамуру до далекої жінки. Зайнятий такими чудними думками, Сімамура підніс палець до носа, намагаючись пригадати собі запах жінки, потім ненароком провів ним по шибці, — і раптом побачив там жіноче око.
Від несподіванки він мало не скрикнув. Але вмить схаменувся, бо помітив, що тут нема нічого дивовижного: просто в шибці відбилося обличчя дівчини, що сиділа на другому боці вагона. За вікном западали сутінки, у вагоні горіло світло, отож вікно стало наче дзеркалом. Але, запітніле, воно почало відбивати лише тоді, коли Сімамура провів по ньому пальцем.
Уже саме око було прекрасне, та Сімамура припав до вікна й, удаючи, ніби сумовито поглядає на вечірній краєвид, протер долонею шибку.
Ледь нахилившись, дівчина не зводила погляду з хворого, її плечі виказували напруження, з яким, навіть не кліпаючи суворими очима, вона виконувала свій обов’язок. Хворий лежав головою до вікна, поклавши зігнуті ноги коло дівчини. Вагон був третього класу. Йоко з хворим займали місця на лаві не відразу на другому боці, а на ряд попереду, тому-то в шибці відбивалася верхня частина обличчя хворого настільки, що було видно вухо.
За дівчиною можна було стежити й так, бо вона сиділа навскоси від Сімамури, обличчям до нього. Відколи під час посадки, вражений її вродою, що наче холодом проникала в душу, він опустив очі й побачив у блідій руці хворого її руку, Сімамурі стало відваги лише раз чи два позирнути на дівчину.
Обличчя хворого, відбите у вікні, здавалося, дихало спокоєм тому, що було звернуте до грудей дівчини. Немічний стан чоловіка тільки підкреслював душевну злагоду між обома пасажирами. Шарф, що правив хворому за подушку і затуляв шию, підборіддя й рот, раз по раз сповзав униз. Чоловік не встигав навіть подати знак очима, як ніжні руки Йоко вже поправляли його. Йоко не забувала підтикати й поли пальта, що накривало ноги слабого. Сімамуру аж почав дратувати цей уже вкотре повторюваний вияв зворушливої уваги до хворого. Але ж у їхній поведінці не було нічого дивного. Зайняті тільки собою, вони справляли враження людей, які звиклися з думкою, що їдуть кудись далеко-далеко, байдуже куди. Сімамура не співчував чужому лиху, бо йому це видалося химерним сном. А вплинуло на нього те, що той сон він бачив у чарівному дзеркалі.
Краєвид за вікном і відображення у вікні напливали одне на одне як у кіномонтажі. Між дійовими особами і тлом не було жодного зв’язку. Дійові особи, прозорі, нетривкі, нереальні, і тло — потік хисткої темряви — зливалися докупи, творячи небачений символічний світ. А коли на обличчі дівчини спалахнув вогонь, запалений десь далеко в горах чи в полі, зворушений невимовною красою цього незвичайного світу, Сімамура відчув, як затремтіло його серце.
У небі над далекими горами дотлівали останні відблиски заграви, і тому в краєвиді за вікном ще вгадувалися обриси безбарвних уже предметів. Куди не глянь, усе буденні, одноманітні поля і гори. Лише в душі Сімамури відбувалося щось незвичайне: бурхливим потоком пропливали невиразні почуття. Ясна річ, то все через відбите у шибці обличчя Йоко. Оскільки крізь нього не проступало нічого знадвору, а мимо без упину проносився вечірній краєвид, воно здавалося прозорим. Але, розгубившись у здогадах, чи то обличчя пробігає поверх вечірнього краєвиду, чи навпаки — краєвид по обличчю, Сімамура не мав часу переконатися, що ж відбувається насправді.
У вагоні не було настільки ясно, щоб шибка могла обернутися на звичайне дзеркало. А тому, втупившись у вікно, Сімамура поволі забув, що бачить відбите зображення, йому видалося, наче на тлі нестримного потоку вечірньої темряви з’явився образ дівчини. В цю мить на її обличчі спалахнув далекий вогник. Ні відображення у вікні, ні вогник не могли затемнити одне одного. Холодне світло далекого вогника попливло по обличчю, не додаючи йому ніякого блиску. В ту мить, як вогник натрапив на зіницю, око дівчини сяйнуло між хвиль вечірньої пітьми чарівно-прекрасним світлячком.