Серед інших помітних здобутків письменника можна назвати романи «Сплячі красуні» (1961) та «Краса й смуток» (1973), в яких значне місце посідає еротична тема. Велике зацікавлення викликають його «Оповідання завбільшки з долоню», які автор писав упродовж усього життя. Однак для зарубіжного читача все ще залишаються недоступними чимало його творів, зокрема таких, як «Бути жінкою», «Оповідь про торговельний квартал над річкою» тощо.
Творчість Ясунарі Кавабати здобула світову славу. Її аналізу присвячено десятки тисяч статей різними мовами світу. Наприклад, Дональд Кін, відомий американський японіст, приятель письменника й перекладач його творів, писав: «Ясунарі Кавабата — справді прекрасний романіст, якому притаманна невимушеність і поетичність стилю, майстер вишуканої і глибокої думки, а його твори сповнені гарячих і часто бурхливих почуттів». А рецензент американської газети «New York Times» відзначив: «Ясунарі Кавабата посів чільне місце серед сучасних японських письменників. Він уміє тонко описати кохання в його розмаїтих проявах — від чистого, невинного почуття до непоправного гріха».
Загалом проза Кавабати вражає своєю лаконічністю, що робить її схожою на класичну японську поезію, яка натяком, недомовленістю відкриває простір для уяви. Дехто з читачів, навіть японських, нарікає на незакінченість його творів. Щоправда, дослідники його творчості пояснюють це тим, що Кавабата підсвідомо брав за взірець «Повість про Ґендзі», якій притаманна така особливість — наявний її оригінал закінчується настільки раптово, що, здається, ніби продовження колись загубилося.
Але повернімося до біографії письменника. Після одруження 1931 року він оселяється у стародавній самурайській столиці Камакурі, зиму проводить у Дзусі, недалеко від Камакури, а літо — в гірському курорті Куруїдзава. Під час війни їздив у Маньчжурію. В 1960-х роках за підтримкою американської сторони Кавабата здійснив турне по кількох американських університетах, де виступав з лекціями про японську літературу. У ці ж роки разом з Юкіо Місімою та двома іншими письменниками він підписав звернення проти «культурної революції» в комуністичному Китаї. Упродовж багатьох років (1948–1965) був президентом японського ПЕН-клубу. Нобелівську премію отримав 1968 року. Тяжко пережив самогубство 1970 року після невдалого військового путчу відомого письменника і молодшого колеги Юкіо Місіми, з яким його пов’язували дружні стосунки. Через два роки після смерті Юкіо Місіми, повернувшись з лікарні, вкоротив собі життя і сам (офіційна версія — отруєння газом). Хоча в своїй Нобелівській лекції, за три роки до цього, згадуючи про самогубство Рюноске Акутаґави, він писав: «Хоч би яким чужим був цей світ, самогубством не досягти осяяння. Хоч би яким благородним був самогубець, йому далеко до святого»…
ТАНЦІВНИЦЯ З ІДЗУ
Коли звивиста дорога майже привела мене до перевалу Амагі, від підніжжя гори, оповивши білястою пеленою густий криптомерієвий ліс, швидко почала наближатися смуга дощу.
Мені було двадцять. У форменому кашкеті учня середньої школи вищого ступеня, в кімоно з темно-синьої касурі{1}, в хакама{2}, з ранцем за плечима ось уже четвертий день я сам подорожував провінцією Ідзу: першу ніч провів на гарячих мінеральних джерелах у Сюдзендзі, дві — в Югасіма, а тепер у високих гета{3} добувся до перевалу Амагі. Милуючись осінньою красою хвилястих гір, дикого пралісу й глибокої ущелини, я поспішав, розтривожений потаємною надією.
Тим часом великими краплями сипнув дощ, і крутою дорогою я побіг угору. А коли, полегшено зітхнувши, спинився перед порогом чайної на північному боці перевалу, то завмер: моє сподівання справдилося — мандрівні артисти відпочивали саме в цій оселі.
Танцівниця, що першою помітила мій прихід, мерщій перевернула свій дзабутон{4} і запропонувала його мені.
— Та що ви… — промимрив я.
Чи то від швидкого бігу, чи то з несподіванки, але я навіть не спромігся на слово подяки — горло мені наче перехопило. Сівши навпроти дівчини, я з кишені рукава квапливо витягнув цигарку. Танцівниця подала мені попільничку, що стояла перед її супутницею. А я все мовчав.