— Я скоро вернуся, почекайте трохи, будь ласка, дочитаєте мені оповідання. — Вийшовши в коридор, вона вклонилась і додала: — Ну, то я йду.
— Тільки гляди, не співай, — звеліла жінка, і дівчина, взявши в руки барабан, кивнула головою.
— У неї саме ламається голос, — пояснила літня жінка.
І ось уже танцівниця сидить на другому поверсі ресторану й вибиває на барабані, а мені здавалося, наче вона в сусідній кімнаті. За кожним ударом барабана серце моє радісно здригалося.
— Тільки-но з’явився барабан, як товариство повеселіло, — позираючи в бік ресторану, сказала жінка.
Тійоко та Юріко теж пішли в ресторан. Десь за годину всі четверо повернулися додому.
— Оце все… — Танцівниця поклала жінці в долоню срібняк у п’ятдесят сен.
Ще деякий час я читав уголос «Подорож Міто по країні». Потім мандрівні артисти згадали про померле дитя, розповіли, що воно було таке тендітне, аж світилося, не мало сили навіть плакати і через тиждень померло. Здавалося, моє приязне ставлення знайшло в їхніх душах відгук — адже я не виявляв ні зайвої цікавості, ні зневаги, я просто забув, що вони мандрівні артисти. Тож нічого дивного, що вони запросили мене неодмінно побувати в них дома на острові Осіма.
— Вам найкраще підійде дідусева хатина. Там вам буде спокійно, зможете навіть працювати, вчитися, — переконували мої супутники. — У нас дві невеличкі хатини, а одна, в горах, часто порожнює.
Ми також домовилися, що на Новий рік з моєю участю в порту Хабу буде влаштовано театральну виставу.
Я збагнув, що справжня причина їхніх мандрів — не злидні, а скоріше безтурботна вдача, бажання постійно насолоджуватися духмяним запахом полів. Здавалося, всіх їх єднає щира кревна любов. Тільки сором’язна Юріко при мені була завжди неговірка й похмура.
Опівночі я залишив нічліжку. Дівчата вийшли мене проводжати. Взувши гета, танцівниця вийшла до воріт і глянула на чисте небо.
— О, який чарівний місяць! Як це чудово, що завтра ми будемо в Сімоді! Справимо поминки по маляті, мені куплять новий гребінець. Багато чого цікавого чекає там мене. Ви візьмете мене з собою в кіно?
Мандруючи дорогами провінції Сагамі та Ідзу від одного курорту до іншого, мої супутники нудьгували за Сімодою, як за рідною стороною.
У мандрівних артистів був той самий вантаж, що й під час переходу через перевал Амагі. Літня жінка тримала на руках песика, який з цікавістю позирав навколо. За Югано почалися гори. Вранішнє сонце, що зійшло над морем, осяяло гірські схили. Я глянув у той бік. Ген-ген, де кінчалась річка Кавадзугава, блищав піщаний берег.
— То там острів Осіма?
— Бачите, який він великий! — сказала танцівниця. — їдьмо з нами.
Може, тому, що осіннє небо було чисте, без жодної хмаринки, море на сході, як напровесні, оповивав легкий серпанок. До Сімоди залишилося п’ять рі. Незабаром море зникло. Тійоко тихо замугикала.
Коли мене спитали, що мені краще: підніматися двадцять тьо крутою гірською дорогою чи довго йти битим шляхом, — я вибрав круту дорогу.
Ми йшли попід деревами, земля, встелена опалим листям, була слизькою. Хоч і важко було дихати, я швидко піднімався вгору, упираючись руками в коліна. Незабаром моїх супутників уже не було видно, тільки між деревами лунали їхні тихі голоси. Підібравши поли кімоно, мене наздоганяла Каору. Вона йшла за кілька метрів позаду, ні на крок не наближаючись і не відстаючи. Коли я озирався, щоб заговорити до неї, вона, збентежено всміхаючись, зупинялась, але нічого не казала. Коли ж сама зверталася до мене і я ждав, щоб вона підійшла ближче, дівчина спинялася, доки я не рушав. За поворотом дорога покрутішала. Я швидко брався вгору, дівчина за мною. Довкола панувала тиша. Решта подорожніх відстала — навіть голосів уже не було чути.
— Де в Токіо ваш дім?
— У мене нема там дому. Я живу в гуртожитку.
— Я теж була в Токіо. Танцювала на святі квітів. Щоправда, малою. Тому зовсім нічого не пам’ятаю. У вас є батько? — запитала вона знову. — Ви були в Кофу?
Вона ще довго розпитувала мене, а тоді сказала, що в Сімоді хотіла б побачити кінофільм, згадала про померлу дитину.
Нарешті ми дісталися на вершину гори. Каору поклала барабан на траву, вийняла хустинку й витерла спітніле чоло. Вона хотіла обтрусити поділ свого кімоно, але раптом присіла й змела порох з моїх хакама. Я несамохіть відхилився, і дівчина впала на коліна. Глянувши знизу на мене, вона сказала:
— Сядьте, будь ласка.
Над нами пролетіла зграйка пташок. Серед мертвої тиші було чути, як шелестить листя на дереві.