– Завтра, завтра віддам його, – прошепотів він.
Вона не відповідала, тримаючи шпильки в губах і звиваючи волосся в їугий вузол. Прокоп стежив за кожним її рухом; княжна поспішала, як у гарячці; то раптом зупинялася, втуплювала погляд у підлогу, потім кивала головою і чепурилася ще квапливіше. Ось вона встала, уважно подивилась на себе в дзеркало, напудрилась, наче тут нікого не було. Вийшла до сусідньої кімнати і вернулась, одягаючи сукню через голову. Знову сіла й замислилась, хитаючись, як непритомна. Потім кивнула головою й вийшла до гардеробної.
Він устав і підійшов тихенько до її туалетного столика. Боже, скільки гут дивних і делікатних речей! Флакони, коробочки, баночки з кремом, різні дрібнички; так ось воно, ремесло жінок, очі, усміхи, пахощі, пахощі гострі, лоскотні... Його незграбні пальці тремтіли, торкаючись цих тонких і таємничих речей, наче він брав щось заборонене.
Княжна ввійшла в шкіряній куртці і в шкіряному шоломі на голові, надіваючи рукавички з широким розтрубом..
– Приготуйся, – сказала вона безбарвним голосом, – поїдемо.
– Куди?
– Куди хочеш. Візьми з собою, що потрібно, але швидше, швидше!
– Що це означає?
– Не питай. Тут тобі вже не можна залишатися, розумієш? Вони тебе так не випустять. То як? Поїдеш?
– На... надовго?
– Назавжди.
Серце у нього затьохкало.
– Ні... не поїду!
Вона підійшла до Прокопа й поцілувала.
– Мусиш, – сказала тихо. – Я тобі скажу чому, як виїдем звідси. Виходь із під’їзду замку, але швидко, поки темно. Ну, йди вже.
Як уві сні він пішов до свого помешкання. Згріб свої папери, свої дорогоцінні, ще не закінчені нотатки і швидко озирнувся. “Чи то ж усе? Ні, не поїду!” – майнуло у нього в голові, і, кинувши папери, він вибіг надвір. Біля під’їзду стояв, приглушено фуркотячи мотором, великий автомобіль із незасвіченими фарами. Княжна вже сиділа за кермом.
– Швидше, швидше! – зашепотіла вона. – Брама відчинена?
– Так, – буркнув заспаний шофер, опускаючи капот.
Якась тінь обійшла здалеку автомобіль і зупинилась у темряві.
Прокоп підійшов до відчинених дверцят машини.
– Княжно, – сказав він, – я... вирішив віддати все... і залишитись.
Вона не слухала його. Нахилившись уперед, вона вперто дивилась на те місце, де тінь злилася з темрявою.
– Швидше! – шепнула раптом, схопивши Прокопа за руку, і втягла його в машину до себе.
Автомобіль рушив. У цю мить в одному з вікон замку блиснуло світло, і тінь вискочила з темряви.
– Стій! – крикнула тінь і кинулась назустріч авто.
Це був Гольц.
– Геть з дороги! – крикнула княжна і заплющивши очі, дала повний газ.
Прокоп здійняв руки від жаху. Розітнувся нелюдський крик, і колесо переїхало через щось м’яке. Прокоп хотів вискочити, але в цю мить машина смикнулась убік, минаючи ворота, як дверцята самі зачинились, і шалено помчала в темряву. Прокоп з жахом обернувся до княжни і ледве впізнав її в шкірянім шоломі, похилену над кермом.
– Що ви наробили? – промовив він.
– Тихо! – урвала його княжна, все нахиляючись вперед.
Він розрізнив удалині три постаті на шляху; вона притишила хід і під’їхала до них. Це був військовий патруль.
– Чому не засвічені фари? – запитав один із них. – Хто їде?
– Княжна.
Солдати піднесли руки до козирків.
– Пароль?
– Кракатит.
– Будьте ласкаві, засвітіть. Хто з вами їде? Просимо показати перепустку.
– Зараз, – сказала спокійно княжна і пустила авто на всю швидкість.
Автомобіль рвонувсь уперед так, що солдати ледве з-перед нього вихопились.
– Не стріляти! – крикнув один із них, і автомобіль полетів далі в темряву.
На повороті швидко звернув, поїхав майже в протилежний бік і плавно зупинився перед шлагбаумом, що перегороджував дорогу. Два солдати підійшли до машини.
– Хто на варті? – спитала сухо княжна.
– Лейтенант Ролауф, – відповів солдат.
– Покличте його!
Лейтенант Ролауф вибіг з вартівні, надягаючи плащ.
– Добрий вечір, Ролауф, – сказала привітно вона. – Як ся маєте? Прошу вас, скажіть, хай відчинять.
Він тримався чемно, але недовірливо дивився на Прокопа.
– Дуже радий, але... чи має пан дозвіл?
Княжна засміялась.
– Я побилась об заклад, Ролауф, чи за тридцять п’ять хвилин доїду до Боргеля і вернуся назад. Не вірите? Не зіпсуйте ж мені закладу? – І подала йому руку, швидко скинувши рукавичку. – До побачення, так? Приходьте коли-небудь.
Він пристукнув каблуками, глибоко вклоняючись. Солдати підняли шлагбаум, і авто проїхало.
– До побачення! – крикнула княжна.
Вони мчали по нескінченному шосе. Інколи миготіли освітлені вікна будинків, плакала дитина в селі, люто гавкав за парканом услід машині собака.
– Що ви вчинили? – кричав Прокоп. – Ви знаєте, що в Гольца п’ятеро дітей і сестра каліка? Його життя в десять разів дорожче за моє і ваше. Що ви вчинили?
Княжна не відповідала. Наморщивши лоба і стиснувши губи, вона лише стежила за шляхом, підводячись іноді, щоб краще бачити.
– Куди ти хочеш? – раптом запитала вона, коли вони були вже на роздоріжжі, високо над сонним краєм.
– У пекло, – промовив він.
Вона зупинила машину й серйозні глянула на нього.
– Не говори так. Що ж ти гадаєш, мені сто разів не спадало на думку розбитися разом з тобою об якусь стіну? Не сумнівайся, ми обоє потрапили б до пекла. Я тепер знаю, що пекло є... Куди ти хочеш їхати?
– Хочу... бути з тобою! Вона похитала головою.
– Це неможливо. Хіба ти забув, що казав? Ти заручений і... хочеш урятувати світ від чогось грізного. Тож зроби це. Треба, щоб у тобі самому було чисто; інакше... інакше в тобі буде зло. А я вже не можу. – Вона погладила кермо. – Куди ти хочеш їхати? Де твій дім?
Він з усієї сили стиснув їй зап’ясток.
– Ти... вбила Гольца! Хіба не знаєш?..
– Знаю, – тихо відповіла вона. – Ти думаєш, я не відчувала цього? Це в мені так хруснули кістки; я все бачу його перед собою і все наїжджаю на нього машиною, а він знову й знову перегороджує шлях... – Вона гойднулася. – Ну, то куди? Вправо чи вліво?
– То це вже кінець? – запитав він тихо. Вона кивнула головою.
– Кінець.
Він відчинив дверцята, вискочив і став перед машиною.
– Їдь, – сказав хрипко. – Їдь на мене.
Вона від’їхала кроків два назад.
– Сідай, рушимо далі. Довезу тебе принаймні ближче до кордону. Куди ти хочеш?
– Назад, – процідив він крізь зуби, – назад, з тобою!
– Зі мною нічого не вийде – ані вперед, ані назад. Невже ти мене не розумієш? Я мушу це зробити, щоб ти бачив, що я кохала тебе. Думаєш, я могла б іще раз почути те, що ти мені казав? Назад тобі не можна: ти б мусив тоді віддати те, чого не хочеш і не можеш віддати, або тебе повезли б, а я... – Вона поклала руки на коліна. – Бачиш, я думала покинути все й піти з тобою, і я б це зробила, але ти там десь заручений; тож іди до неї. Бач, ніколи мені й на думку не спало запитати тебе про це. Княжна завжди уявляє, що крім неї, нема нікого на світі... Ти кохаєш її?
Він глянув на неї засмученими очима, але не міг заперечити.
– Ось бач, – зітхнула вона. – Коханий, ти навіть не вмієш брехати. Але зрозумій, коли я потім уже те обдумала... Ким я була для тебе? Що я робила? Ти про неї думав, коли кохав мене? О, як ти мусив мене жахатись! Ні, не кажи нічого, дай мені сили сказати тобі це останнє.
Вона заломила руки.
– Я тебе кохала! Як я тебе кохала! Скільки було снаги... навіть більше... Але ти, ти в цьому так страшенно сумнівався, що похитнув під кінець і мою віру... Чи я кохаю тебе? Не знаю. Коли бачу тебе, я ладна ножа засадити собі в груди й померти. Але чи кохаю тебе? Я вже не знаю... Коли ти мене... наостанку обійняв... я відчувала щось недобре і в собі... і в тобі. Зітри мої поцілунки... вони були нечисті, – шепнула вона беззвучно. – Ми мусимо розлучитись.
Вона не дивилась на нього, не чула, що він відповідає; ось її повіки затремтіли, на очі набігли сльози і полились, доганяючи одна одну... Княжна плакала нечутно, тримаючи руки на кермі. А коли він хотів наблизитись, вона від’їхала трохи назад.