– Яз вами, – шепнула вона, вхопившись за Прокопову руку.
Демон вибіг надвір, махаючи поперед себе кружальцем світла; була непроглядна темрява. Він відчинив хвіртку і вискочив на шосе; поки Прокоп добіг до машини, намагаючись вивільнитись від дівчини, загув мотор, і Демон сів за кермо.
– Швидше!
Прокоп кинувся в авто, а за ним і дівчина; машина шарпнулась і полетіла в темряву.
Дув пронизливий вітер. Дівчина тремтіла в тонкій сукні, і Прокоп загорнув її в хутро, а сам відсунувся в протилежний куток. Машина мчала поганою ґрунтовою дорогою, шарпалася з боку на бік, то заглухала, то знову гуркотіла, набираючи швидкість.
Прокоп мерз і відсувався, коли його кидало на скоцюрблену дівчину. Вона хилилась до нього.
– Тобі холодно? – шепотіла вона, розгортаючи хутро й тягнучи його до себе. – Зігрійся! – нишком запрошувала його з лоскотним усміхом і горнулась до нього всім тілом.
Вона була гаряча, м’яка, ніби гола; її розпатлане волосся мало гіркий і дикий запах, дратувало його і сліпило йому очі. Дівчина промовляла до нього зблизенька чужою мовою, повторюючи одне й те саме все тихше й ніжніше, взявши кінчик його вуха між свої делікатні, тремтячі зуби; і раптом упала йому на груди й уп’ялась в його вуста розпусним, досвідченим, вологим поцілунком. Він брутально відштовхнув її. Вона сахнулась, вражена, відсунулась і рухом плеча скинула з себе хутро. Віяв крижаний вітер, Прокоп підняв хутро і обгорнув її знову. Вона сильно здригнулась і знов скинула хутро на дно машини.
– Як хочете, – буркнув Прокоп і відвернувся.
Машина виїхала знову на битий шлях і помчала, аж свистіло у вухах. Видно було тільки спину Демона в волохатій шубі.
Прокоп захлинався від холодного зустрічного вітру. Він оглянувся на дівчину. Та закрутила волосся навколо шиї і тремтіла від холоду в своїй легкій сукні. Йому стало жаль її. Він підняв хутро і накинув їй на плечі. Вона норовливо відштовхнула його руку, та він обгорнув її всю з головою, мов пакунок, і стиснув руками:
– Не ворушися!
– Що, вже знову казиться? – спокійно кинув Демов від керма. – Ну то ви її...
Прокоп удав, ніби не чув його цинічних слів; але загорнутий клунок у його руках тихенько захихотів.
– Це славна дівчина, – промовив байдуже Демон. – Твій батько був письменник, так?
Вона кивнула, і Демон назвав Прокопові ім’я таке знамените, таке священне, чисте, що Прокоп здригнувся і мимохіть випустив її із своїх цупких обіймів. Вона крутнулась і скочила йому на коліна; з-під хутра висунулись прекрасні грішні ноги і по-дитячому загойдались у повітрі. Він натяг на неї хутро, щоб не змерзла; вона, видно, сприйняла це за гру і, тихо сміючись, метляла далі ногами. Він обійняв її якнайнижче, щоб перешкодити їй у цьому, та враз з-під хутра вислизнула повна дівоча рука і стала гладити його по обличчю в дивній любовній грі, куйовдила йому волосся, лоскотала шию, намагалась розкрити пальцями його зімкнуті губи. Він дав їй волю. Дівчина торкнулась рукою його лоба і, відчувши суворі зморшки, сіпнулась, ніби ошпарена; тепер це вже – немов боязка дитяча ручка, яка не знає, що їй дозволено, а чого ні. Крадькома наближається до його лиця, торкнеться, відсмикнеться, знову торкнеться, погладить тихесенько і боязко лягає на шершаву щоку. Нарешті дівчина глибоко зітхнула і знерухоміла.
Авто мчить повз сонне містечко і виривається в широке поле.
– Ну, як? – обертається Демон. – Що ви скажете про наших людей?
– Тихо! – шепоче непорушний Прокоп. – Вона заснула.
L
Машина зупинилась у темній лісистій долині. Прокоп розпізнав у мороці якісь масивні копри й терикони.
– От ми вже й дома, – пробурчав Демон. – Це мій рудник і заводик; нічого вони не варті. Ну, виходьте!
– її тут залишити? – запитав тихо Прокоп.
– Кого? А, вашу красуню. Розбудіть її, ми тут зостанемось.
Прокоп обережно вийшов з машини, несучи дівчину в обіймах.
– Куди її покласти?
Демон відімкнув похмурий дім.
– Що? Стривайте, тут у мене кілька кімнат. Можете її покласти... гаразд, я вас відведу...
Він увімкнув світло і повів Прокопа холодними канцелярськими коридорами; нарешті повернув у якісь двері й крутнув вимикач. Це була брудна, затхла кімната з неприбраною постіллю і спущеними жалюзі.
– Ага, – буркнув Демон. – Тут ночував один мій знайомий. Щоб тут було дуже гарно, цього не можна сказати, правда ж? Звісно, парубок. Покладіть її на постіль.
Прокоп обережно опустив клунок, що тихенько дихав. Демон походжав по кімнаті, потираючи руки.
– Зараз підемо на нашу станцію. Вона недалеко, на пагорку, йти десять хвилин. Чи, може, залишитесь тут? – Він підступив до сонної дівчини й відгорнув край хутра, заголивши їй ноги вище колін.
– Гарна, правда? Шкода, що я вже старий.
Прокоп спохмурнів і прикрив дівчині ноги.
– Покажіть мені вашу станцію, – сухо сказав він.
На Демонових губах майнув усміх.
– Ходім.
Він повів його через двір. У машинному відділенні ще світилось, машини гули, по двору ходив кочегар у сорочці з закасаними рукавами, покурював люльку. На гору, по схилу, бігла канатна дорога для вагонеток з рудою; її підпори випиналися, як ребра ящера.
– Я мусив закрити три шахти, – пояснив Демон. – Нерентабельні. Я б уже давно продав тут усе, коли б не ця станція. Ходімо туди.
І рушив крутою стежкою через ліс, на пагорок. Прокоп ішов за ним лише по звуку кроків. Була чорна пітьма. Лише інколи зі смерек падали важкі краплини.
Демон зупинився і важко зітхнув.
– Ех, старість, – сказав він, – уже немає духу, як колись. Мушу все більше й більше покладатись на людей... – Сьогодні на станції нікого нема. Телеграфіст залишився там, з ними. Але все одно. Ходім!
Вершина пагорка була розрита, як бойовище: покинуті копри, дротяні линви, величезні терикони, а на найвищому з них – дерев’яний барачок з антенами.
– Оце і є станція, – сказав задиханий Демон. – Вона стоїть на сорока тисячах тонн магнезиту. Природний конденсатор. Весь пагорб – величезна мережа проводів. Колись розповім вам детальніше. Поможіть мені вибратись нагору.
Вони видряпались на сипкий терикон; важкий щебінь з гуркотом осувався під ногами; аж ось, нарешті, і станція.
Прокоп остовпів, не ймучи віри: та ж це його лабораторний барак, залишений там, над Гібшмонкою! Ось і нефарбовані двері, кілька світліших дощок від останнього ремонту. Схожі на очі сучки. Як уві сні, він помацав одвірки; все на місці. Ось тут заржавілий зігнутий цвяшок, якого він сам забив.
– Звідки це все тут узялося? – спитав він, безмежно здивований.
– Що?
– Цей барак.
– Він тут стоїть уже багато років, – сказав Демон. – А що хіба?
– Нічого.
Прокоп оббіг навколо будиночка, мацаючи по стінах і вікнах. Так, ось тут тріщина в дереві, вибита шибка в вікні; ось тут вилетів сучок, а дірка зсередини заклеєна папером. Тремтячими руками він водив по знайомих і вбогих подробицях. Все так, як було колись, усе...
– Ну, – озвався Демон, – ви вже все оглянули? Відімкніть, у вас є ключ.
Прокоп сягнув рукою до кишені. Ну звичайно, ключ від його давньої лабораторії у нього... Він устромив його в висячий замок, відімкнув і ввійшов усередину; і, як, там, удома, машинально простяг руку ліворуч і повернув вимикач. Замість кнопки тут, як і там, був цвяшок. Демон увійшов слідом за ним. “Боже, тут мій тапчан, досі не застелений; мій умивальник, глечик з надбитими вінцями, губка, рушник – усе...” Прокоп обернувся до кутка. Ось стара залізна грубка з трубою, підв’язаною дротом, біля неї ящик з дрібним вугіллям, а он там продавлене крісло з поламаними ніжками, з сидіння виглядає клоччя й пружини. Ось тут гвіздок у підлозі; пропалене місце в дошці, шафа для одягу. Він відчинив її. Там валялись якісь зібгані старі штани.
– Тут не дуже розкішно, – зауважив Демон. – Наш телеграфіст якийсь дивак. А що скажете про апаратуру?