Був вечір, коли Прокоп підійшов до ґратчастої огорожі гроттупського воєнного заводу. Це було широке поле, забудоване корпусами, освітлене імлистими кулями дугових ліхтарів. Ще світиться одне чи двоє вікон. Прокоп просунув голову між грати огорожі й гукнув: .
– Алло!
Підійшов воротар чи вартовий.
– Що вам потрібно? Вхід заборонений.
– Скажіть, будь ласка, я можу бачити інженера Томеша?
– А що ви хотіли?
– Мені треба з ним поговорити.
– Пан Томеш у лабораторії. До нього не можна заходити.
– Скажіть йому... скажіть йому, будь ласка, що на нього чекає його приятель Прокоп... має щось передати.
– Відійдіть від огорожі, – гукнув вартовий і пішов по когось.
За чверть години до огорожі підбіг якийсь чоловік у довгому білому халаті.
– Це ти, Томеш? – тихо спитав Прокоп.
– Ні, я лаборант. Пан інженер не може вийти. В нього важлива робота. Що ви хотіли?
– Мені конче треба з ним поговорити.
Лаборант, рухливий, бадьорий чоловік, здвигнув плечима.
– Пробачте, але нічого не вийде. Пан Томеш сьогодні не може ані на секунду.
– Робите кракатит? Лаборант недовірливо пирхнув:
– А що вам до того?
– Я повинен... застерегти його. Поговорити з ним і щось йому віддати.
– Дайте мені, я передам йому.
– Ні... я можу цю річ віддати лише йому самому. Скажіть...
– Ну то залишіть її собі. – Чоловік у білому халаті повернувся і хотів було йти.
– Стривайте! – крикнув Прокоп. – Передайте ось це. Скажіть йому... скажіть... – Він вийняв з кишені того пом’ятого пакунка і просунув крізь грати. Лаборант узяв його підозріливо двома пальцями, і Прокопові здалося, ніби він у цю мить відірвав щось від себе. – Скажіть йому, що я тут чекаю, що прошу його вийти сюди.
– Я йому це передам, – сказав лаборант і зник.
Прокоп сів на тумбу. По той бік огорожі стояла мовчазна тінь і стежила за ним. Похмура ніч; голі віти дерев простягалися в тумані; було холодно й вогко.
За чверть години підійшов до огорожі невиспаний хлопець з блідим, ніби із сиру, обличчям.
– Пан інженер переказав, що він дуже дякує, але вийти не може і що вам не варто ждати на нього, – як автомат, повідомив хлопець.
– Стривайте! – нетерпляче промовив Прокоп. – Скажіть йому, що я повинен з ним поговорити; тут ідеться... про його життя. І що я дам йому все, що він забажає... тільки хай назве мені ім’я й адресу тієї дами, від якої я приніс йому пакунка. Розумієте?
– Пан інженер казав, що дуже дякує, – сонно повторив хлопець, – і що вам не варто чекати...
– Так, так, дідько б його взяв, – процідив Прокоп крізь зуби. – Скажіть йому, хай прийде сюди, бо інакше не зрушу з місця. І нехай кине роботу, бо... у нього все злетить у повітря, розумієте?
– Еге ж, – тупо промовив хлопець.
– Хай... хай вийде сюди. Хай дасть мені адресу, і я... і я все йому залишу, розумієте?
– Так.
– Ну то йдіть, ідіть швидше, хай вам чорт!..
Прокоп чекав у гарячковій нетерплячці. Чи це не йде хтось там, за огорожею? Він пригадав Демона, що, насупившись і скрививши сині губи, дивиться на блакитні іскри своєї станції. А цей ідіот Томеш усе не йде! Щось робить і не знає, що його бомбардують, що він квапливими руками сам собі готує загибель і... Чи не йде хтось там? Ні, нема нікого.
Прокопа струшує хрипкий кашель. “Усе тобі віддам, божевільний, коли прийдеш і скажеш мені її ім’я! Я вже не хочу нічого, тільки б її розшукати. Всього зречусь, тільки залиши мені це єдине!” Він утупився очима в далечінь: вона стоїть, прикрита вуаллю, в ногах – сухе листя, бліда і дивно поважна в цій сірій темряві. Стискує на грудях руки, стоїть без пакунка і дивиться на нього глибокими пильними очима; холодна мжичка зросила її вуаль і горжетку. “Ви були до мене незабутньо ласкаві”, – тихо шепоче вона. Він звів до неї руки і зайшовся від лютого кашлю. О-о! Невже ж ніхто не прийде?
Він кинувся до огорожі і хотів перелізти через неї.
– Стій на місці, бо стрілятиму! – крикнула тінь за огорожею. – Що вам тут потрібно?
Прокоп відійшов.
– Будьте ласкаві, – прохрипів він розпачливо, – скажіть панові Томешу... скажіть йому...
– Самі скажіть йому, – нелогічно заперечив вартовий, – тільки забирайтеся геть звідси!
Прокоп сів на тумбу. “Можливо, Томеш прийде, коли в нього знов нічого не вийде? Я певен, що йому не вдасться виготовити кракатит, тоді він прийде сам і покличе мене...”
Він сидів, згорбившись, мов прохач.
– Послухайте, – сказав він, – я вам дам... десять тисяч, коли... пустите мене всередину.