– То я чинив погано?
– А що саме?
– Я був злий?
– Нечисто в тебе у душі було. Людина... повинна більше розумом жити, ніж почуттям. А ти хапався за все як навіжений.
– Дідусю, це все через кракатит.
– Що?
– Я... зробив один винахід... і тому...
– Якби цього не було в тобі, не було б і в винаході. Людина все робить із самої себе. Стривай, ось ти розміркуй. Розміркуй і пригадай, з чого твій винахід і як він робиться. Добре розваж і тоді скажи, що знаєш. Нно-но!
Візок деренькотів по поганому шляху. Білий коник старанно перебирав ногами. Світло від ліхтаря танцювало по землі, по деревах, по камінні; дідок підскакував на козлах і тихенько щось мугикав. Прокоп міцно потер лоба.
– Дідусю, – зашепотів він.
– Ну?
– Я... вже не знаю!
– Чого?
– Я... я вже не знаю... як... робиться кракатит!
– От бачиш, – сказав задоволено старий. – Ти вже дечого досяг.
Прокопові здавалось, ніби вони проїжджають тихим краєм його дитинства; але був занадто густий туман, і тремтливе світло ліхтаря ледве сягало узбіччя дороги. І обіч неї лежав світ, мовчазний і невідомий.
– Га-га-гаття! – озвався дід, і коник звернув з дороги якраз у той туманний, мовчазний світ.
Колеса тонули в м’якій траві. Прокоп розпізнав неглибоку долину, по обидва боки її темніли гаї, а між ними – чудовий луг.
– Тпррру! – крикнув старий, повільно злазячи з козел. – Злазь і ти, – сказав він. – Ми вже приїхали. – І став повагом знімати посторонки. – Розумієш, тут нас ніхто не турбуватиме.
– А хто нас може турбувати?
– Жандарми. Порядок то мусить бути... але вони завжди вимагають хтозна-які папери... і дозвіл... звідкіля і куди. Я на цьому знаюсь. – Він випряг коня і тихенько сказав йому: – Мовчи, хлібця дам.
В Прокопа тіло затерпло від їзди, і він насилу зліз із козел.
– Де ми?
– Та біля буди, – сказав старий якось ухильно. – Переспиш – і все буде гаразд. – Він зняв з дишля ліхтар і освітив якусь дощану повітку, для сіна, ветху й похилену.
– Я розкладу багаття, – сказав співуче дідок, – і запарю тобі чаю. Ти спітнієш, і буде тобі добре. – Він накинув на Прокопа мішок, поставив біля нього ліхтар. – Почекай, я принесу дров. Сядь ось тут.
Старий уже пішов був, але йому щось спало на думку, і він засунув руку в кишеню й запитливо глянув на Прокопа.
– Що ви, дідусю?
– Я... я не знаю... Коли б ти хотів... я б тобі міг поворожити. – Він вийняв руку з кишені і показав: з-поміж пальців у нього виглянула біла мишка з рубіновими очицями. – Я знаю, – промовив він поквапливо, – ти не віриш у це... але мишка дуже гарна... Хочеш?
– Хочу.
– От і добре! – зрадів старий. – Ш-ш-ш, мала, гоп!
Він розтулив долоню, і біла мишка швидко вибігла йому по рукаві на плече, делікатно понюхала волохате вухо і сховалась за коміром.
– Яка гарна! – шепнув Прокоп.
Старий засяяв.
– Стривай, побачиш, що вона вміє!
Він побіг до візка, пошпортався там, дістав коробку, в якій рівненько були складені білетики. Дідусь струснув коробку, дивлячись світлими очима в далечінь.
– Ану, мишко, покажи, покажи йому його кохання. – І він свиснув крізь зуби по-кажанячому.
Мишка вилізла, спустилась по рукаву і скочила в коробку. Прокоп, затамувавши подих, стежив, як її рожеві лапки перебирають білетики. Вона вхопила одного зубами і хотіла витягти, та аркушик чомусь не витягався; тоді потрусила головою і схопила сусіднього, витягла його, сіла на задні лапки й стала кусати свої малесенькі кігтики.
– Ось твоя любов, – захоплено шепнув старий. – Візьми її собі.
Прокоп узяв висмикнутий білетик і швидко схилився до світла. Це була фотографія дівчини... тої, з розпатланим волоссям! Її прекрасні груди були оголені, і ось вони – жагучі, бездонні очі.
Прокоп упізнав її.
– Дідусю, це не вона! – простогнав він.
– Покажи, – здивувався старий і взяв картку в руки. – А-а, це шкода, – з жалем пробурчав він. – Така панна! Ля-ля, маленька, це не вона, на-на-на, кс-кс, мала!
Він поклав фото на місце і тихенько свиснув. Мишка блиснула рубіновими очками і знову вхопила в зуби перший білетик, смикнула, але ні, не йде; витягла сусіднього і почала чухатися.
Прокоп схопив білетик. Це була Анчі на провінційній фотографії: вона не знає, де діти руки, сама – в святковій сукні, така гарна й наївна!
– І це не вона, – шепнув знову Прокоп.
Дідок узяв фотокартку, погладив і ніби щось сказав до неї, потім неспокійно, смутно поглянув на Прокопа і знову тоненько свиснув.
– Ви сердитесь? – несміливо запитав Прокоп.