Вона так шалено забилась, що коли б він пустив її, то впала б додолу. Він стиснув її ще міцніше, сам хитаючись від її дикого опору. Вона звивалася, зціпивши зуби і конвульсивно відпихаючись від нього руками; волосся їй спало на обличчя, і вона кусала його, щоб не крикнути; відштовхувала Прокопа й металась, ніби в епілепсії. Його насильство було безглузде й гидке. Та він лише усвідомлював, що не повинен їй дати впасти і не повинен перекидати стільців, бо... бо... щоб він тоді робив, коли б вона вирвалась? Від ганьби мусив би вмерти. Він притяг її до себе й припав губами до її кіс і до розпаленого чола. Вона відвертала голову й намагалася випручатись із його залізних обіймів.
– Я віддам, віддам кракатит, – почув він, терпнучи від жаху, свій власний голос. – Віддам, чуєш? Усе віддам. Хай буде війна, нова війна, нові мільйони жертв... Мені... мені... мені все одно. Хочеш? Промов лиш слово... Кажу ж тобі, що віддам кракатит! Присягаюсь, я тобі при... ссc… Кохаю тебе, чуєш? Хай… хай... хай буде, що буде! А-а... хай навіть загине увесь світ!.. Я тебе кохаю!
– Пусти! – жалібно закричала вона, вириваючись.
– Не можу, – простогнав він, припавши обличчям до її волосся. – Я найнещасніший чоловік... Я зра... зрадив цілий світ, усе людство. Плюнь мені в обличчя, але не виганяй! Чому я не можу тебе пустити? Віддам кракатит, чуєш? Я ж присягнувся, але тепер дай мені забутись. Де, де, де твої вустонька? Я – падлюка, але поцілуй мене. Я про... пропав...
Він захитавсь і мало не повалився додолу. Тепер вона могла вирватись, але обернула голову, відкинула назад волосся і підставила губи. Прокоп обійняв її, заціпенілу й пасивну, і цілував стиснені вуста, розпаленілі щоки, шию, очі. Вона не боронилась – безвладно лежала на його руках. Він жахнувся її нерухомості й пустив її, відступаючи назад. Княжна захиталась, провела долонею по лобі, жалісно усміхнулась – це була страшенно жалюгідна спроба усміхнутись – і обійняла його за шию.
XLV
Так вони лежали, пригорнувшись, одне до одного, з очима, втупленими в сутінь. Він чув, як б’ється гарячково її серце; княжна за весь час не іїромовила й слова, ненаситно його цілувала і знов відривалась, клала хустину поміж своїм і його ротом, наче боялась на нього дихнути. Ось і тепер відвернула обличчя й гарячково задивилася в темряву...
Він сів, обійнявши свої коліна. Так, загинув, потрапив у пастку, його спутано. Він у руках філістимлян. А тепер хай буде, що буде. Віддаси зброю в руки тих, хто нею скористається. Тисячі тисяч загинуть. Ось глянь, чи то не безмірне поле руїн перед тобою? Оце був храм, а це дім; а ось була людина. Страшна річ – сила, все зло – від неї. Будь проклята, сило, неспокутуване зло – як кракатит, як я, як і я сам.
Творча, працьовита людська слабкосте, від тебе пішло все добре й чесне. Твоє діло – зв’язувати і з’єднувати розрізнене, сполучати частини й утримувати вже з’єднане. Хай проклятий буде той, хто порушить зв’язки стихій! Усе людяне є лише човник в океані сил; а ти, ти випустиш на волю бурю, таку бурю, якої світ ще не бачив.
“Так, я випущу бурю, якої ще не бачив світ. Віддам кракатит, звільнену стихію, і буде розтрощено човник людства. Тисячі тисяч загинуть. Будуть знищені народи і стерті з лиця землі міста. Не буде впину для тих, хто має в руках зброю і злобу у серці”. І це ти вчинив. Страшна пристрасть – кракатит людських сердець, і все зло – від неї.
Він глянув на княжну – без ненависті, і серце його краялось від тривожного кохання і співчуття. Про що вона думає зараз, непорушна, зачудована? Він схилився і поцілував її в плече. “Так от за що я віддам кракатит, віддам і виїду звідси, щоб не бачити більше своєї ганьби і поразки. Заплачу жахливу ціну за своє кохання і виїду”.
Прокоп здригнувся, відчуваючи своє безсилля: “Та хіба мені дадуть виїхати? Що б для них важив кракатит, коли б я міг його передати іншим? А, ось чому вони хочуть зв’язати мене навіки! Ось чому примушують продати душу й тіло! Тут, тут ти залишишся, скований пристрастю, і вічно будеш боятися цієї жінки. Будеш борсатися в проклятому коханні, вигадуватимеш пекельну зброю... І служитимеш їм...”
Княжна обернулась до нього, ледве дихаючи. Він сидів непорушно; по його грубому обличчі стікали сльози. Вона підвелась на лікті і дивилась на нього пильними скорботними очима. Він цього не помічав, заплющившись, і занімів у тупому остовпінні поразки.
Вона тихесенько встала, засвітила на туалетному столику нічник і почала вдягатись.
Він опам’ятався лише тоді, коли княжна стукнула, кладучи гребінця на стіл, і дивився здивовано, як вона витягує і скручує розсипану косу.