— То мені можна зайти?
— Будь ласка, проходьте он туди. Світланко! Дивись, хто прийшов, — покликала жінка доньку. Але мала не поспішала виходити.
У рожевій кімнатці, наче з лялькового будиночка (Марина на якусь долю секунди навіть позаздрила їй — маленька принцеса в казковому королівстві!), сиділа дівчинка років шести й перевдягала ляльку. Час від часу вона поправляла пасмо світлого волосся. На Ма-рину-фею дівчинка не звернула уваги.
— Світланко, дивись — справжня фея! — награно весело промовила мама й погладила дівчину по голівці.
— А де її крила? — Світланка нарешті обернулася й уважно оглянула Марину та її костюм.
— Забула на чаюванні в іншої феї, — не розгубилася Марина. — Зі мною таке зрідка трапляється. То в однієї феї забуду, то в іншої, то зранку забуду їх одягти, а потім на роботі мене сварять, що знову прийшла без крил.
— А крила хіба можна забути? — не повірила маленька Світланка. — Це ж не іграшка, не рукавички. Наприклад, я в садочку постійно гублю свої рукавички, але ж то не крила. Крила я б ніколи не загубила.
— Можна, вони ж відчіпляються, якщо треба. У подруги було дуже спекотно, я їх зняла там — от і забула.
— А для чого?
— Що «для чого»? — не зрозуміла Марина.
— Для чого їх узагалі відчіпляти? — не розуміла Світланка. Покинула свою ляльку й підійшла до Марини.
— Наприклад, щоб перевдягнутися або скупатися в річці. Спати вони також заважають: муляють, мнуться.
— Так, із крилами справді незручно плавати й спати, — погодилася дівчинка й підійшла до Марини ще ближче.
— А ти любиш казки? — Марина вирішила змінити тему, бо направду не знала, що ще можна сказати про крила, яких немає й ніколи не було.
— Так. Люблю.
— А яка улюблена?
— «Колобок».
— Чому?
— Бо якщо уявити, як він котиться, кумедно виходить.
Марина заплющила очі, уявила та засміялась. Вийшло дійсно кумедно.
Світланка перезнайомила Марину з усіма ляльками та ведмедиками, розповіла всі вірші, які знала. Вони їли з Мариною торт. Врешті, Марина почала збиратися. Світланка схопила її за руку.
— Забери мене! — благально прошепотіла дівчинка.
— Куди? — не зрозуміла Марина.
— У свій фейський ліс!
— А мама й тато? — перелякалася Марина.
— Маму шкода, а тато мене не любить.
— Чому ти так вирішила?
— Він не живе з нами й до мене не приходить. Ти фея, ти все можеш. Зроби так, щоб мій тато повернувся. Можеш забрати всі подарунки, тільки тата поверни.
— Світланко, я не можу. Я не можу застосовувати чаклунство до людей.
— Ти несправжня чаклунка! — дівчинка розридалася.
— Справжня. Тільки в дорослих справах нічим зарадити не можу. Але твій татко любить тебе. Це ж він написав мені листа й попросив, щоб я тебе привітала. Але це буде наша з тобою таємниця. Добре?
— Правда?
— Правда!
Марина згадала, що батько просив не говорити нічого, але було вже пізно. Марина попрощалася з дівчинкою й поспішила на наступний день народження.
Увечері брела в гуртожиток, як була, у костюмі феї. Аж тепер згадала, що мне в руках двадцятку, яку їй дала мама Світланки на каву. Вона не хотіла брати, але та дуже вмовляла.
— Фея може виконати моє бажання? — пролунало раптом над вухом.
— У феї вже закінчився робочий день, — зітхнула Марина, потім обернулася й не повірила очам.
Біля неї стояв і посміхався Олексій:
— У мене тільки одне бажання: випити з прекрасною феєю кави.
— Це можу виконати, Олексію Степановичу! У вас дуже прості бажання.
— Чому так офіційно?
— Ви ж мій викладач.
— Ти сердишся?
— Ні. Ходімо, виконаю ваше бажання. Фея сьогодні пригощає, — Марина розуміла, що не варто нікуди йти, але вона так скучила за цим рідним обличчям, тому не дуже прислухалася до того, що говорить їй здоровий глузд. Ще наслухається його потім, у гуртожитку.
— Заробила грошей?
— Трошки. Та... То довга та сумна історія. Щастя не так легко продавати, як воно мені видавалося спочатку.
— Щось трапилося? — спитав стурбовано Олексій. Він справді виглядав стурбовано, але Марина пам’ятала попередню сварку, тому відповіла коротко:
— Ні, все гаразд. Хто би то моє бажання виконав...
— А яке? — поцікавився Олексій, помішуючи цукор у горнятку з кавою й роблячи кілька ковтків.
— Ви ж не фей, — зітхнула Марина. — Та й для чого вам це? Усе гаразд. Я просто втомилася. Було дуже важке замовлення. Занадто важке й болісне. Але на щастя, такі замовлення не так часто трапляються.
— А все-таки?
— Моє бажання?