— Так, — посміхнувся Олексій.
— Поцілуйте мене, — набралася впевненості Марина і подивилася прямо й сміливо у вічі Олексієві.
— Тут? — здивувався він.
— А що такого, що тут? — не зрозуміла Марина. І подумала: він не хоче тут чи взагалі не хоче?
— Не люблю, коли на мене ззираються, — відповів Олексій. — Ти вже допила каву? Йдемо?
Марина гордо розрахувалася за каву.
Олексій знову проводжав її до гуртожитку. Вона подумки картала себе, що їй не варто було пити з ним каву чи йти ось так. Треба було лише привітатися й утекти геть. Хай би знав.
Уже перед самим гуртожитком Марина нагадала про невиконане бажання. Але вже не так прямо — дуже обережно, легеньким натяком. Проте Олексій вдав, що не зрозумів. Коли не хочеш чогось робити, найлегше вдати, що не розумієш.
— Заплющ очі, — попросила тихо.
— Для чого? — не зрозумів Олексій. Або ж вдав.
— Побачиш, — посміхнулася Марина.
Олексій слухняно заплющив очі. Марина стала навшпиньки, обійняла його за шию й легенько поцілувала в губи. Він на хвилинку притулив її до себе, а потім одразу легенько відштовхнув.
— Не треба, Маринко! Тут же гуртожиток. Раптом хтось побачить? — прошепотів Олексій.
— І що? — не зрозуміла Марина. — Ми ж нічого такого не робимо. Просто стоїмо. Вона спробувала притулитися до Олексія, але він знову відсторонив її легенько, мовляв, не треба.
— Буде незручно, — стиха промовив їй. — І тобі, і мені. Нам обом буде незручно. Ти ж і так це розумієш.
Олексію явно було некомфортно говорити про це, але він продовжував:
— Раптом хтось із твоїх дівчат побачить. Що ми їм скажемо?
— Ти таки соромишся мене, — образилася Марина на Олексія. — Що ж, соромся й далі! На здоров’я! Я не буду більше за тобою бігати й принижуватися! Ніколи не буду!
Марина побігла якомога швидше, аби Олексій не бачив сліз.
— Марино, ти забула пакет!
Але Марина вже не чула його.
Усю ніч проревіла. Було шкода себе — таку дурну й закохану. Наталка тільки махнула рукою: весна, кохання, сльози — то все минає, прийде літо — і нічого від того не залишиться.
Зранку Марина згадала про джинси в пакеті, що залишився в Олексія. Не йти ж на пари в костюмі феї! Можна, звісно, щось позичити. Але першою парою була математика. Найменше, чого хотілося Марині — так це з самого ранку бачити Олексія. Вирішено! Просто не піде. Нічого він їй не зробить. Марина залізла з головою під ковдру й спробувала подивитися який-небудь гарний сон.
На перерві прилетіла Наталка:
— Ну ти даєш, подруго! На таке наважитися! Навіть Іра не змогла би до цього додуматися.
— Що? До чого додуматися? Поясни нормально. Я нічого не розумію.
— Тримай свої джинси, — Наталка кинула їй пакет. — Більше не губи свої речі. А то будеш довіку ходити в цьому симпатичному платтячку з камінцями. І крила ще не забудь почепити!
— Звідки мої речі в тебе?
— Олексій Степанович передав. Дожилися! Хіба порядні дівчата забувають у хлопців свій одяг? Чи ти його напам’ять залишила?
— Та то я мала перевдягти костюм феї, але так і йшла через місто, бо не хотілося заходити в офіс для цього. Зустріла Олексія Степановича, він допоміг нести пакет. Так джинси в нього й залишилися.
— Ну-ну, — скептично хмикнула Наталка, — забула, кажеш, випадково.
— А ти чого нишпорила?
— То не я, то Ірка.
— Ще краще!
— Він спитав, де ти. Я сказала, що захворіла. Він спитав чим. Відповіла, що то жіночі проблеми — чоловікам так найкраще пояснювати, одразу відпадають будь-які подальші запитання.
— І відпали? — посміхнулася Марина. Вона уявила обличчя дівчат, коли Олексій передав їм її речі.
— Відпали. Просив переказати тобі вітання й передати пакет. А ще просив, аби ти не була такою забудькуватою, бо хтозна, що ти можеш забути наступного разу. Що він мав на увазі?
— От свиня! — прохопилося в Марини.
— Чому? Порядний хлопець, одяг тобі повернув, а міг і не повертати, — засміялася Наталка.
— Ну так. Дуже йому потрібні дівчачі джинси! — зіронізувала Марина й зазирнула в кульок.
— Марино, у вас щось було?
— Не було, — запевнила Марина подругу.
— А одяг? — не повірила Наталка.
— Невже ти думаєш, якби щось було, він би отак демонстративно при всіх передавав щось мені? Або я би не перевдягнулася в нього? Не йшла би я тоді в гуртожиток у фейському костюмі. Ну подумай сама!
— І справді. А ми вже з дівчатами думали-гадали, що ж там у вас таке сталося. Ірка такі версії висувала, що... Я казала, що ти ночуєш у гуртожитку, але мені, звичайно, ніхто не повірив.