— Хай не вірять. Якщо вони вважають, що я ночами швендяю вулицями міста, ходжу в такому вигляді на побачення, то хай собі так і далі думають. Мені все одно. Я нікому нічого не зобов’язана доводити.
— Марино, але що трапилося?
— Нічого. Я тобі вже пояснила. У нас нічого не може бути. Він викладач, я студентка, — Марина почала вдягатися в щойно принесені речі.
— І ти гадаєш, це серйозна проблема? — не відставала Наталка. — Подумаєш, викладач. Ти ж не все життя будеш його студенткою. Наступного року в нас математики не буде, тож він не буде твоїм викладачем.
— Я так не думаю, а він думає, — відповіла Марина. — Пробувала його переконати, що це немає значення, але в нього інша думка. Говорить, що буде незручно, що почуватимемося незатишно. Може, і справді, воно буде якось неетично. Не знаю. Складно це все.
— І що ти будеш робити? Так і залишиш усе?
— А нічого. Подумай сама, що я тут можу зробити? Житиму, як і жила до нього. Не вішатися ж йому на шию! Треба мати якусь гідність. Не хоче, то не хоче. Я нав’язуватися не буду.
Марина пропустила ще одну математичну лекцію. Олексій нічого не сказав. Тільки коли зустрів на коридорі наступного дня, спитав, як її здоров’я.
— Погано, — роздратовано відповіла Марина.
— Що таке? — злякався Олексій.
— Помираю від кохання! — крикнула дівчина й швидко пішла геть — тільки зацокотіли каблучки.
Її серце шалено калаталося, але що з того? Хай собі калатається. Він її не любить, ще й знущається з неї. Можна подумати, його насправді цікавить її здоров’я. Якщо б цікавило, — не відштовхував би її.
Але на пару довелося таки піти. Бо ж скільки можна вдавати вселенську образу! Наталка її переконала, що краще прийти і вдати, що нічого не відчуваєш. А він хай мучиться. Хай побачить, що їй байдуже до нього, як і йому до неї.
Марина так і зробила. Сиділа на парі з байдужим виглядом, тільки крадькома позирала на Олексія. Він викликав її до дошки. Вона плуталася, не могла розв’язати задачу. Він прочитав їй мораль про те, як то погано не відвідувати регулярно заняття. Спитав, чи були для цього поважні причини. Марина опустила голову. Проте Олексієві було цього замало.
Він спитав, чи має вона якісь пояснення своєї нелюбові до математики. Марина мовчки опустила голову ще нижче. Чи, можливо, це нелюбов до викладача, — продовжував діставати її Олексій. Тут Марина не витримала, жбурнула крейду на підлогу, схлипнула й вибігла геть.
Наталка потім розповіла, що Олексій стенув плечима, підійшов до дошки й пояснив задачу. Так, наче нічого не було.
На роботі було не легше. Якісь такі замовлення потягнулися. Одне сумніше за інше. Замість того, аби бачити усмішки, Марина частіше бачила сльози. А якось Марина в костюмі листоноші передала якійсь дівчині віршоване привітання на величезній листівці. Вийшло справді красиво й несподівано. Але... Та дівчина подумала, що автор привітання — інша особа. А коли дізналася, хто автор, дуже засмутилася. І прошепотіла: «Не він. А я так чекала».
Марина не вдавалася в деталі, тицьнула листівку й пішла геть. Їй би зі своїми почуттями розібратися, не те, що з чужими. Та й що вона може порадити в цій ситуації. Зрештою, це не її справа.
— Головне — не перейматися проблемами клієнта, — вчив її напарник Микола. — На всіх тебе не вистачить. Спокійно роби свою роботу, отримуй гроші — і все. Виходь з офісу — і забувай про роботу. Бо інакше буде дуже важко. Інакше можеш не витримати.
— Я намагаюсь, але поки що не дуже виходить. Це ж живі люди! Я потім чую їхні голоси, бачу їхні засмучені очі.
— Нічого, це практика. Я спочатку теж іноді не міг. А потім навчився. Тепер для мене це звичайна робота.
— А що було найважче?
— Стрибати в костюмі клоуна перед напівп’яною компанією.
— Та ну!
— Уяви! Старі діди й баби — і тут клоуна їм захотілося. Шефиня пояснила, що буде корпоратив і треба буде кілька фокусів показати. Після того корпорати-ву думав, що піду геть із роботи. Але куди діватися, коли не маєш диплома? Так, як тоді, мене ніколи не принижували.
— У мене інше — якось вічно потрапляю на нещасливих людей, яким для щастя потрібні не феї, а близькі люди.
— Зате хоч не принижуєшся, — пробував утішити її Микола. — Це вже легше. Співчувати легше.
— Це точно.
— Ти працюєш завтра? — спитав Микола.
— Ні. Завтра субота. Мушу дописати курсову, бо в понеділок здавати. Відпросилася. Але в неділю — від самого ранку. Є кілька замовлень. А ти?
— Я також. Тоді до неділі? У нас там є спільне замовлення на клоуна й клоунесу. Не забудь.