— Бувай.
Марина залишила на роботі костюм феї, перевдяглася й поповзла додому. Скоро закінчиться весна, дівчата роз’їдуться, і вона залишиться сама на весь гур-тожитський поверх. Цікаво, як улітку буде з роботою? Мабуть, буде багато дитячих свят на природі. У парку з дітьми, певно, легше. Цікаво, а що робитиме влітку Олексій? Так. Стоп. Вона пообіцяла собі не думати про нього.
У гуртожитській кухні було людно — час вечері. Наталці вдалося через півгодини відвоювати місце біля плитки, і тепер вона ретельно мішала картоплю, боячись відійти хоч на секунду (бо ж одразу займуть місце!).
— Де ти бродиш? — накинулася вона на Марину. — Неси швидше тушонку, бо, як відійду від плитки, більше не пустять.
Марина принесла банку.
— Бачила Лідиного нового хлопця? — спитала Наталка.
— Якого вже за цей місяць?
— А хто їх рахує?
— Вона, мабуть, не винна в цьому.
— А хто винен?
— Так буває, коли дуже наполегливо шукаєш свою долю й ніяк не можеш знайти.
— Марино, скільки тобі років? До чого тут пошуки долі?
— Може, вона вибирає, вибирає, бо хоче знайти найкращого.
— Ой, не сміши. Такі пошуки тільки випалюють душу.
— Яка ти патетична, Наталю!
— Це правда. Чим більше хлопців, тим більша порожнеча в душі. Інакше й бути не може, — твердо сказала Наталка.
— Тому ти ні з ким не зустрічаєшся?
— Розумієш, хочу аби в мене було все вперше й лише з одним.
— Але ж так не вгадаєш.
— Я вгадаю.
Дівчата потягнули сковорідку з картоплею до кімнати. На них ледве не налетів якийсь хлопець. Наталка дивом встигла порятувати сковорідку від падіння:
— Ти подивись, навіть не вибачився, — обурилася вона.
— А це хто?
— Лідин хлопець.
— Симпатичний.
— А уявляєш, яким би він був симпатичним у смаженій гарячій картоплі? — засміялася Наталка.
— Ліда вбила б нас. Сказала би, що чіпляємося до нього.
— Ще би! Красень у тушонці й смаженій картоплі!
У неділю Марина з Миколою мали грати клоуна й клоунесу. Будинок знаходився за містом, але добре, що туди їздили маршрутки. Вони опинилися перед триповерховим будинком. За ґратованим парканом було видно величезне подвір’я, прикрашене кульками й квітами.
— До речі, теж наші прикрашали, — прошепотів їй Микола.
— Тут, певно, мільйонери живуть, — Марина з роззявленим ротом оглядала візерунки на воротах.
— Справжні мільйонери ніколи не будуть будувати такі будинки.
— Чому? — здивувалася Марина.
— Мені так видається. Справжній мільйонер має бути сірим і непримітним, а грошики тримати на таємному рахунку або в шкарпетках. А це рагулізм. Так, наче вони хочуть довести всім: от, мовляв, дивіться, скільки в мене грошей, дивіться, який у мене найвищий будинок, найкрутіша машина. Справжній мільйонер такого робити не буде. Він не буде виставляти напоказ свої статки, бо він не для того заробляє гроші, аби хвалитися ними.
— То ти мільйонер? — вдавано серйозно перепитала Марина.
— Чому? — не зрозумів Микола й здивовано подивився на неї.
— Тихенький, у старих джинсах, а під ліжком у шкарпетках — гроші? Рахунок у якомусь банку? — не вгавала Марина, поправляючи руду перуку й малиновий комір клоунеси та підмальовуючи яскравіше губи.
Вони розреготалися.
Їх обшукали й запустили у двір, де гасала зграйка дітлахів.
— Ой, які вони гарненькі! Особливо дівчатка! — захоплено вигукнула Марина.
— Ще б пак! Жити в таких будинках! — пробурчав Микола. — Я би теж був гарненьким і вічно веселим.
— Не заздри, — смикнула його Марина. — У них також купа проблем. Думаєш, такі гроші легко дістаються?
— А я і не заздрю. Що? До роботи?
Вони підійшли до дітей.
— Доброго дня, дітки! А хто хоче погратися зі мною та моєю подругою? — звернувся Микола до дітей.
— Відчепіться! — крикнув найсміливіший. Мабуть, іменинник.
— Чому ти такий злий? — миролюбно спитав Микола. — Я знаю багато веселих ігор, а моя подруга — багато смішних історій.
— Нам і без вас весело! Не заважайте!
— Давайте спробуємо, — благала Марина, але марно.
Діти побігли геть, облишивши Миколу й Марину самих.
— Що будемо робити? — розгублено спитала Марина.
— Не знаю. Такого я ще не мав.
— У «Крамниці» нас уб’ють.
— Давай спробуємо фокуси.
Близько півгодини вони пробували хоч якось привернути увагу дітлахів, але даремно.
— Не виходить, — зітхнула Марина.
— Нічого, не переживай, — зітхнув Микола.
До них підійшла господиня дому, гарно зачесана, вбрана в легку рожеву туніку й білі літні штани: