— Видно, вони вже виросли з клоунів. Або ж набридло. На кожне свято запрошуємо клоунів. А когось оригінальнішого у вас на фірмі нема?
— Є ще феї, чаклуни, листоноші, різні тварини, але ваш чоловік замовляв клоунів, — відповів Микола.
— Та то в нього пунктик. Він колись у дитинстві мріяв бути клоуном. А ще жив у злиднях, на день народження іноді взагалі подарунків не мав. Тому зараз пробує синові в усьому догодити, вгадати наперед його бажання. Не розуміє, що малому вже набридли клоуни...
— То що нам робити? — не зрозуміла Марина.
— Нічого, походіть тут, може, ще хтось захоче погратися. У нас тут бувають дітки, яким нудно в компанії, може, з кимось із них пограєте?
Зрештою, кілька хлопчаків зацікавилися Миколи-ним фокусом із гривнями. Микола витягав їх то з вуха, то з носа котрогось із дітей.
«Таких кроликом із капелюха не здивуєш, — подумала Марина. — Бідні вони, бідні. Такі маленькі, а вже не вміють дивуватися. Мабуть, коли див надмір — це теж недобре. І радості тоді немає».
Малі просили клоуна Миколу, аби той розповів секрет гривневого фокуса.
— Спершу пограйтеся з клоунесою, — не забув про Марину Микола.
— Не хочемо, — загукали дітлахи.
— Не не хочете, а не вмієте, — заперечила Марина.
— Що не вміємо? — не зрозуміли дітлахи.
— От наприклад, не вмієте грати з м’ячем у назви.
— А це як?
Марина й діти утворили коло й почали по черзі називати міста, хто не знав — вибував із гри, а потім ще вибивали м’ячика — хто довше. М’яч підстрибував і сміявся, утворюючи веселкову кулю. Марина чомусь подумала, що вона вже давно не бачила веселки в небі. А колись, коли була маленькою, якось бачила дві райдуги одночасно, тоді ще так дивно пахла земля.
На таці привезли солодощі. Іменинник, який щойно вибув із гри, схопив тістечко і з криком «Бий клоунів!» пожбурив ним у Миколу. Той застиг від несподіванки. Ця ідея сподобалася всім дітлахам. Вони радісно почали хапати тістечка й жбурляти ними в клоуна та клоунесу. Хлопець із дівчиною хотіли подалі втекти від цих дикунів, але господиня їх затримала:
— Залиштеся, я вам доплачу.
— Але ж хіба ви не бачите, що вони виробляють? — обурилася Марина. — Це ж невиховано!
— Ми залишимося, але можна й нам тістечок, аби відбиватися? — спробував перевести на жарт Микола.
— Ні-ні, бо це може зашкодити комусь із дітей або засмутити їх. Ви просто постійте, а вони хай покидають у вас. Я добре доплачу.
— Це вже занадто, — обурилася Марина, — за кого ви нас маєте?
— Марино, заспокойся! — пробував переконати її Микола.
— Що заспокойся? Нас принижують, а ти кажеш заспокойся! — не вгавала Марина й вхопила Миколу за руку.
— Марино, послухай, мені дуже потрібна ця робота. А якщо ми зараз підемо, нас можуть звільнити.
— То хай звільняють. Ми ж не іграшки, Миколо! Як ти можеш це все терпіти? Тобі не соромно?
— Зрозумій, мені дуже потрібна ця робота. У мене мама хвора, маленька сестричка. Будь ласка, — благально прошепотів Микола.
— Тільки заради тебе, — зітхнула Марина.
Коли дітлахи вволю набавилися тістечками й клоунами, Марину й Миколу відпустили. Люб’язно дозволили помитися й перевдягнутися. Провели до воріт. Коли ворота плавно зачинилися, Марина обернулася: задоволені дітлахи їли іменинний торт. Будинок вже не видавався їй таким казковим, а дітлахи веселими й добрими.
— Оце приниження! — схлипувала Марина.
— Вибач, що втягнув тебе в це. Але я не мав вибору.
— Та нічого. Знаєш, страшно те, що діти бавилися нами, як ляльками, а дорослі просто за цим спостерігали й нічого не робили. Так, наче це нормально — гратися людьми.
— І батьки розуміли, що ми нікуди не підемо, бо втратимо роботу, — додав Микола, — а отже, фактично ми готові до будь-якого приниження.
— А навіть якби й пішли, що з того? — заперечила Марина. — Знайшли би інших клоунів, у яких можна кидати тістечками. Справа не в тому, що кидали саме в нас, а у вседозволеності!
— От якби нам дозволили покидати в цих мон-стриків тістечками!.. — розмріявся Микола. — Ми б їм показали.
— Ага, тобі тільки дай волю! Ти б і морозиво пустив у хід, і торт іменинний. Залишив би дітей без свята.
— Чому б і ні?
— А що в тебе вдома трапилося, що ти так тримаєшся за цю роботу? — запитала Марина, згадавши, як Микола просив її не йти геть.
— Нічого. Звичайна ситуація. Мама на пенсії, хворіє, маленька сестричка. Мама, звичайно, проти, що я працюю. Мовляв, треба вивчитися, а вже потім працювати. Але їй складно мене вчити. Та й, знаєш, як вони радіють, коли щось їм привожу з міста, особливо сестричка.