— Мама не працює?
— Ні, їй важко. Вона вдома вишиває сорочки й рушники. Ніби й дорого коштують, але купують рідко, а роботи біля них багато. Та й сестра цукерок хоче, іграшок. Я ото дивився на цих дітлахів, яких нічим не здивуєш, і думав, як би зраділа вона, якби до неї прийшов клоун.
— Тістечками би точно не кидалась, — засміялася Марина.
— Це факт.
— До речі, скоро в неї день народження. Знову попросила ляльку. Страшенно любить ляльок.
— Добре, що нам хоч помитися дозволили й змити з себе цю ванільно-кремову ганьбу, — Марина поправила скуйовджене волосся, яке ще було трохи вологим після душу. Вони так поспішали, що вона не встигла його досушити.
— Та й доплатили нормально.
— Скільки?
— Так тобі і сказав, — засміявся Микола.
— Кажи-кажи, скільки ж коштувало наше погань-блення, — не вгавала Марина.
— Чотириста гривень.
— Не дуже багато. Як за людську гідність.
— Тримай, вони твої.
— Ні, хай буде по половині.
— Тримай-тримай. Тобі ж нема звідки взяти. Купиш щось собі гарненьке. Ви ж дівчата любите всілякі гарні речі.
— Важко це все. Не витримую. Мабуть, треба йти. Я після деяких привітань кілька тижнів ходжу сама не своя, — поскаржилася Марина. — Це не так легко, як видавалося спочатку. Я думала, що влаштувалася на роботу таким собі посланцем щастя, а тут... Як не одне, так інше.
— Я спочатку теж кілька разів хотів піти геть, але куди підеш? Аби встигати і вчитися, і працювати. Та й гроші непогані платять. Особливо, якщо врахувати, що працюєш не кожен день, ще й після занять.
— А в тебе було колись щось несподіване на цій роботі? — раптом спитала Марина.
— Щось несподіване? — замислився Микола.
— Щось таке, що запам’яталося тобі на ціле життя. Але хороше. Негативу з мене на сьогодні достатньо, — зітхнула Марина, пригадавши нещодавню ганебну битву солодощами, і подумала, що ще довго не зможе їсти тістечка з кремом і ванільне морозиво.
— Та ні... начебто, — завагався Микола.
— Ой, не бреши, я ж бачу, що щось було. Он як ти замнувся. Ну скажи. Ну будь ласка, — просила Марина.
— Гаразд, — погодився Микола, але нікому не розповідай. Добре?
— Добре, добре, — поспішила запевнити його Марина.
— Якось я був листоношею. Ну, ти бачила, там у нас висять такі блакитні форми. Я купив букет білосніжних троянд, як попросив замовник, і зранку перед парами побіг вітати чарівну незнайомку.
— Ну? — нетерпляче перепитала Марина.
— Не підганяй. Так ось мені відчинила двері заспана дівчина років двадцяти. Я вручив їй букет, вона попросила пройти на кухню, щоб вона могла розписатися в замовленні. Кухня була залита сонцем. Дівчина встала навпроти вікна. Застигла на секунду, так наче заплуталася в сонячному павутинні. Вона світилася. Вона була наче казкова царівна. Вона схилилася над столом, розписалася, посміхнулася, простягнула мені бланк. А я стояв і милувався цією золотою дівчиною.
— Ти закохався в неї'? — зацікавлено спитала Марина.
— Ні. Вона була така надзвичайна. І... несправжня. Так, наче вона не звідси. Так, наче вона нетутешня.
— Думаю, не ти один звернув увагу на це.
— Що ти маєш на увазі?
— Квіти ж були від чоловіка?
— А, ну так. І видно було, що вона зраділа квітам. Тільки якось особливо.
— Тобто?
— Вона так торкалася пелюсток троянд, наче боялася їх потривожити, наче боялася їх скривдити. Ніжно-ніжно.
— То вона любила квіти, а не того, хто їх подарував, — пожартувала Марина.
— Марино! Не знущайся. Звідки ж я знаю. Я виконав замовлення й пішов.
— І все?
— Все! А що ти ще хотіла?
— Не знаю... Ти не пробував зустрітися з нею ще раз?
— Ні. Для чого?
— Вона ж тобі сподобалася.
— Ти нічого не зрозуміла! — розсердився Микола. — Просто те, як вона світилася... Це була така картина... Це так, наче ти побачив янгола. Знаєш, я потім довго згадував її замислено-засмучене обличчя, заплутане у волоссі сонце, легку посмішку, тонкі пальці.
— Може, ти художник, — перебила його Марина.
— От знову ти за своє. Не знущайся. Просто було таке відчуття, наче я пізнав частину іншої реальності чи паралельного світу, де все якось не так, як у нас.
— Гарно. Ні, дуже романтично.
— Буває всяке. І гарне. І не дуже. І потворне.
— Я думала раніше, що «Крамниця щастя» — це тільки весело та красиво. Даруєш людині шматочок щастя, і вона усміхається.
— Мабуть, проблема в тому, Марино, що частина наших клієнтів не розуміє або не знає, що потрібно їхнім близьким. Хіба ми знаємо мрії тих, хто поряд із нами? Коли ми востаннє говорили з нашими близькими не про справи, а просто? Якісь такі дурнуваті часи настали, що звичайна увага тепер цінніша за всі подарунки.