— Так і має бути.
— Ні, не має. Увага — це як кисень. Вона повинна просто бути і все. Її не купити, не подарувати, нічим не замінити. Їй не треба радіти й тішитися нею на свята. Вона повинна бути завжди!
— А тато вам зовсім не допомагає?
— Я його взагалі не знаю. Не пам’ятаю. Він покинув маму практично одразу після мого народження. Йому було нестерпно чути, як плаче мала дитина. Я, бачте, його дратував (це я потім почув, як мама обурено-об-ражено розповідала сусідці). Так я його жодного разу й не бачив. Потім мама вийшла заміж удруге. Тепер розумію чому: їй було самій важко й самотньо. Хоча раніше я цього ніяк не міг зрозуміти, вважав, що мама зрадила мене, бо я ж чоловік, я теж можу дбати про неї.
— А вона любила твого батька?
— Спочатку — так. Пам’ятаю, як вона розповідала, що татко нас любить, що татко до нас повернеться, що він думає про нас. Потім перестала говорити. І любити, напевно, також. Перестала вірити, що він коли-небудь повернеться.
— Ти не питав?
— Ні, але коли я підріс і якось вигукнув, коли мама за щось мене покарала, що поїду жити до тата, вона розповіла правду. Потім картала себе, що в гніві виклала мені все, але я не шкодую.
— А другого чоловіка любила?
— Не знаю. Але він її дуже любив. Він привозив їй із міста букети квітів — троянди, упаковані в чудернацький папір. Він писав для неї вірші. Він привозив їй із заробітків дорогі парфуми й креми, бо тут таких не купиш. Найгостріше пам’ятаю квіти. Вони пахли якимсь іншим життям, нетутешнім. Усе село з нього насміхалося, коли він ішов до мами з квітами. А він не зважав. Він ніс коханій жінці темно-червоні троянди й посміхався.
— Ти називав його батьком?
— Ні. Я звинувачував маму в зраді.
— А кого ж вона зрадила?
— Тоді мені здавалося, що вона зраджує мене. Бо з його приходом у нашу родину все змінилося.
— Важко було звикнути?
— Не те слово! Особливо боляче було одного ранку, коли я забіг до неї й побачив, що вона спить у нього на плечі.
— А що з ним сталося?
— Помер. На заробітках. Дуже по-дурному. Від апендициту. Не встигли прооперувати, бо він довго мовчав, боявся, що депортують. Сестра народилася через кілька місяців після його смерті. Іноді, коли сиджу біля вікна й чую, як скрипне хвіртка, здається, що то він із букетом троянд для мами...
Марина ледве доповзла до гуртожитку. Страшенно боліла голова. Спочатку дикі діти, потім Миколина історія. Він це якось дивно розповідав — спокійно, без надриву. Але від того воно було не менш трагічним.
У гуртожитку було шумно на коридорах. Хтось курив у кутку, хтось цілувався, хтось варив їсти, хтось дивився кіно про любов. Наталки не було: побігла до сусідок дивитися серіал. Марина мелодрами не дивилася й ненавиділа любовні романи, її дратували солодкаві історії про кохання. Вона любить його, він любить її. У них купа перешкод. Вони сумніваються в почуттях одне одного, а потім він цілує її, і все стає чудово. Так не буває. Буває так, як у неї. Самотньо й тоскно. Що в неї є? Кілька спогадів про те, чого не було. Не було ні побачень з Олексієм, ні тримань за руки. Немає ніякої надії. Їй треба викинути його з голови. Забути. Бо не можна жити ілюзіями.
Так холодно. Марина сильно тремтіла від холоду, тому щільніше загорнулася в ковдру. Далося взнаки те, що вона на тому дні народженні не досушила голову. Не треба було так летіти з вологим волоссям.
Вона заплющила очі. Їй снився Олексій. Він тримав за руку якусь жінку й посміхався їй. Марина кричала йому: «Вона ніколи не подарує тобі весну в намистині!» Він не чув. Жінка різко обернулася і ... показала їй язика.
— Марино! Марино! Що з тобою? — над Мариною, трясучи її за плечі, схилилася перелякана Наталка.
— Що таке?
— Ти дуже кричала. Ти вся гориш. Що трапилося?
— Голова дуже болить і горло.
— Я зроблю чаю.
— Не треба, я зараз встану.
Марина пробувала підвестися з ліжка, але не змогла. А далі вона нічого не пам’ятала. Перелякані дівчата викликали швидку. Її відвезли в лікарню, почувши, що нікого з рідних у неї немає.
У лікарні не було місць, і її поклали на диванчику в лікарняному коридорі. Щось кололи, щось питали. Марина лежала й дивилася, як коридором суваються хворі люди, наче сомнамбули. Медсестри щось говорили про несподівану епідемію грипу. Марині нестерпно хотілося пити, але не було в кого попросити.