Дівчина відвернулася до стіни. Стіна була гладкою і холодною, лиш де-не-де проступали тріщинки. Марина чомусь подумала, що в лікарні давно треба робити ремонт. Згадала, як вони з батьком клеїли шпалери в її кімнаті. Перед тим вони довго ходили магазином і вибирали. Марині дуже хотілося що-небудь дівчаче, а батько переконував, що коли вона виросте, їй буде соромно приводити друзів до себе в гості, бо ж на стінах будуть дитячі шпалери. Марина не погоджувалася. І зрештою, батько погодився на шпалери з кошенятками в рожевих бантах.
— Марино! Ледве тебе знайшов! — над нею схилився Олексій.
— Ти як тут опинився? Чи це не ти? Ти сон? — не могла повірити Марина своїм очам. — Звідки ти тут?
— Дівчата розповіли на парі, що з тобою трапилося. А ти чому в коридорі?
— У палаті поки що немає місця.
— Я говорив з лікарем. У тебе застуда. Але нічого страшного. Тебе можна забрати додому.
— Добре. Бо я так само можу лежати в гуртожитку.
— Ні. У гуртожиток ми не поїдемо, — рішуче заперечив Олексій. — Поживеш поки в мене.
— Я не можу. Не треба. Мені в гуртожитку буде краще. Дівчата допоможуть. Я справді не можу.
— Можеш. Я за тобою краще догляну, ніж твої дівчата.
— Не думаю.
— Ти маєш якісь речі? — Олексій уже не чув слабких Марининих заперечень.
— Нічого. Як була в халаті, так і повезли мене, — Марина зрозуміла, що заперечувати немає сенсу.
Олексій викликав таксі, загорнув її у свою куртку й виніс із лікарні. У машині Марина задрімала, їй снилося море і сонце, а коли розплющила очі, то лежала вже на дивані. Навпроти стояли переповнені книжкові шафи. У кутку — невеличкий столик із вазочкою для солодощів. Було видно, що жінки тут не господарюють. «Отже, живе сам», — чомусь подумалося Марині.
Із кухні було чутно якийсь шум. Марина почувалася незатишно. Навіть соромилася встати з дивана й піти поглянути, що там коїться.
За кілька хвилин Олексій прийшов сам — приніс омлет і чай.
— Їж. Ти, певно, зголодніла.
— Не дуже.
— Не соромся. Будеш жити в мене, поки краще не стане.
— Не знаю. Це якось незручно.
— Та все нормально. Я живу сам. Місця достатньо, — запевнив Олексій. Підкотив до дивана столик і поставив на нього піднос. — Їж.
— А як же те, що я твоя студентка? Що скажуть в університеті? — не вгавала Марина.
— Пусте. Не можу я тебе кинути хвору. Давай їж, а не рефлексуй.
— Тільки тому не можеш кинути, що я хвора?
— Як на хвору, ти ставиш багато дурних запитань. Давай їж.
Марині було трохи незатишно. Чужа квартира. Чужа людина. Чи не зовсім чужа? Марина жувала омлет і думала, що їй робити. Найкраще піти, бо потім знову буде та сама історія. Олексій вдаватиме, що нічого немає.
— Про що думаєш? — наче прочитав її думки Олексій.
— Та так. Ні про що.
— От і добре. Я біжу на пару. А ти відпочивай. Телевізора, правда, не маю.
— Чому?
— Просто.
Олексій залишив Марину наодинці зі своїми думками.
За кілька днів Марині стало легше. Вона навіть зварила Олексієві борщ. Він, правда, сварився, що вона встає. Купив їй новий одяг. І як тільки вгадав розмір? А ще її улюблені кольори? Приносив їй фрукти й цукерки. Якось Марина хотіла покласти їх у цукерничку, аж раптом побачила, що там щось поблискує. На дні лежала її намистина з весною всередині.
Увечері вони пили чай і говорили, говорили. Про намистину Марина нічого не питала. Ще її хвилювало, де Олексієві батьки. Бо ж раптом несподівано завітають у гості, а тут вона лежить. Що тоді говорити?!
Увечері своїми страхами вона поділилася з Олексієм.
— Не хвилюйся, — заспокоїв він дівчину, — не прийдуть.
— А де вони?
— Вони живуть у нашому місті. Але в них своє життя, а в мене — своє.
— Ти з ними посварився?
— Ні. Ми добре ладнаємо, ходимо одне до одного в гості, іноді — разом до театру, але вони не втручаються в моє життя, а я — у їхнє.
— Вони — пенсіонери?
— Ні. Працюють.
— А де?
— На роботі.
— Зрозуміло, що на роботі, а де саме?
— Тато — інженер на заводі, мама має свою фірму.
— Цілу фірму?
— Так. У неї, як тепер модно говорити, свій бізнес. Але я цим не цікавлюсь.
— Ти не цікавишся, чим займається твоя мама?
— Для мене важлива вона сама, а не її робота.
— Дивний ти.
— Звичайний.
— Ні, не звичайний. А це правда, що про тебе кажуть в інституті?
— А що про мене кажуть?
— Ну... що ти дуже талановитий.
— Не знаю, — розсміявся Олексій, — якщо кажуть, значить, — правда. Хоча, якщо чесно, я просто добре знаю математику — от і все. Але нічого нового там не винайшов.