— А чому? Ой, вибач.
— Пусте. Слухай, йдемо погуляємо, а то ти така бліденька. Уже кілька днів без свіжого повітря. Ти ж краще почуваєшся?
— Добре. Справді, хочу вже пройтися, — зраділа Марина.
— От і чудово.
Вони сіли в невеличкій, але дорогій кав’ярні. Іноді, коли Марина проходила повз неї, вона заздро позирала на жінок, що там сиділи. Вони були гарні й нагадували Марині француженок. Марині навіть уявлялося, що вона чує, як вони говорять щось офіціантові французькою.
Олексій замовив каву й чорнослив у шоколаді. Вони сіли за скляний столик. Грала тиха музика. Марина розсміялася.
— Щось не так? — Олексій здивовано поглянув на неї.
— Ні, все так. Просто за скляним столиком сидіти дуже кумедно.
— Чому?
— Бо видно ноги. Я ніколи не сиділа за столиком, аби ось так крізь нього було видно підлогу й наші джинси.
Олексій поглянув на столик і теж засміявся. Йому принесли каву, а Марині — капучино. Марина злизувала пінку, на якій було виведене коричневе сердечко. Неподалік сиділи старші чоловік і жінка й розмовляли французькою.
— Дивись, це так, наче ми в Парижі, — прошепотіла Марина Олексієві. — Так гарно й дивно.
— Ага, а біля нас сидять лише французи. Вони не розуміють нас, а ми не розуміємо їх, — погодився Олексій.
— Напевно, вони справжні французи.
— Чоловік — так. Подивися, як він рухається.
— Точно, якось по-французьки. А жінка — українка.
— Можливо.
— Ні, француженка, — передумала Марина.
— Чому?
— Вона вдягнена не дуже.
— І що з того?
— Не знаю, але мені здається, що якби вона була українкою і йшла би на зустріч з французом, вона би вдягнулася гарно. Ну, я би так зробила. Одягнула б найкраще, що мала.
— Можливо, і так. Тоді вони обоє французи.
— Ні. Вони занадто жваво щось обговорюють як на давно знайомих між собою французів.
— А може, це французи, що познайомилися тут?
— Таке хіба буває? — засумнівалася Марина.
— Чому б і ні? Знаєш, як романтично: поїхали два французи в Україну й тут зустрілися, познайомилися й закохалися одне в одного.
— У їхньому віці? — розсміялася Марина.
— Припини. Нормальний у них вік. Це тобі зараз так здається. А в шістдесят ти будеш думати, що життя тільки починається, і будеш вірити, що все ще можна зустріти кохання свого життя.
— Не буду. У шістдесят у мене, можливо, будуть онуки і буде не до кохань.
Олексій із Мариною пили каву й розглядали «французів». На столиках запалили свічки. Було мало людей. Із вікна можна було спостерігати темну вулицю, яка у світлі ліхтарів видавалася зовсім незнайомою. І французька мова... Хвилин за десять пара встала й почала збиратися. «От і закінчився Париж», — подумала Марина.
Чоловік обернувся:
— Олексію, ти?
— Добрий вечір, професоре! — встав Олексій і потиснув руку «французу».
Вони перейшли на французьку. Марина не розуміла жодного слова, проте їй більше важили жести Олексія, його погляд. «А він інший, коли розмовляє іншою мовою», — чомусь подумалося їй. Вона немов заковтувала його французькі слова, що мали присмак ванільного крему. Олексій посміхався й говорив-говорив. «Як добре не розуміти мови й слухати її! — думала Марина. — Ти можеш уявити смак і запах заморських слів»...
Вона не помітила, як професор попрощався й пішов до виходу.
— Вибач, — Олексій сів за столик.
— Ви знайомі? — спитала Марина, щоб хоч якось прийти до тями.
— Так. Це мій професор. Тільки от я його не впізнав у напівтемряві. Смішно. А ми з тобою весь вечір думали: француз він чи ні.
— Виявилося, що ні, — засміялася Марина.
— А жінка таки француженка, — посміхнувся Олексій. — Ти мала рацію.
Марина хотіла, аби вони ще погуляли нічним містом, але Олексій заборонив: мовляв, Марина ще не зовсім здорова, тому нема чого швендяти холодними ночами. Вдома він напоїв її малиновим чаєм і змусив з’їсти бутерброд. Коли Олексій вимкнув світло й пішов, Марина лежала й довго не могла заснути — їй усе вчувалася французька мова й тиха музика.
Наступного дня Марина лежала й думала про Олексія. Це було так гарно: чути його голос, щодня бачити його й нічого не боятися. Якось він приніс їй заварних тістечок. Вони були наче з дитинства.
— А я й не знала, що зараз теж такі роблять, як колись, — зраділа Марина гостинцю й обережно торкнулася тістечок.
— Спробуй. Я подумав, що ти мусиш їх любити.
— Мені такі мама приносила з нашої кулінарії, коли я хворіла.