— На озері? — засміялася Марина.
— Не сміши. Просто рухлива така, жива. І при здоровому глузді... Що, йдемо?
— Ні. Почекай. Зараз буде захід сонця.
— Ти любиш дивитися, як заходить сонце?
— Дуже. Але рідко дивлюся.
— Чому?
— Вічно часу нема. А коли ось так сидиш, то чому не скористатися можливістю?
Сонце повільно опускалося, ледь торкаючись озерної води. Небо навколо нього стало червонуватим, а на воді з’явилася блискуча стежка. Ще кілька секунд — і тиша. Враз стало прохолодно.
— Сонце вмостилося спати, — прошепотіла Марина.
— Йдемо? — Микола взяв її за руку.
— Йдемо, — Марина легенько вивільнила свою руку і встала.
Наталка допитувалася, хто це. Але Марина обмежилася відповіддю, що це просто друг. І що між ними нічого нема. Вони просто друзі. Просто працюють разом. Часто опиняються разом на деяких вечірках. Чи могло би між ними щось бути? Навряд. Вона його не сприймає як хлопця. Їй приємно було з ним пройтися. Але... Якби вони ось так йшли з Олексієм, їй було б не просто приємно. Вона була би щасливою. І вона би не забирала своєї руки в Олексія. Шкода лиш, що йому байдуже до неї.
Наталка радила спробувати зустрічатися з Миколою. Нормальний хлопець. За такого й заміж можна піти. Марина заперечувала: без любові не можна виходити заміж. Наталка ж казала, що не можна бути такою дурною, бо для створення сім’ї однієї любові мало. Марина начебто й погоджувалася, але відчувала, що вона би не могла ось так холодно, прагматично прорахувати все і лише тоді вийти заміж. Зрештою, чому б і ні? Що вона втрачає?
Микола час від часу почав заходити до дівчат у гуртожиток. Марина його не проганяла, але й не підпускала близько. Кожного разу, коли він ішов, вона думала, що іншого разу буде лагіднішою, добрішою, але приходив наступний раз, і вона нічого не могла з собою зробити. Микола не рятував її від гіркої самотності, яку вона іноді відчувала: вона все одно іноді плакала ночами, згадуючи Олексія, і намарне переконувала себе, що вже давно змирилася з його нелюбов’ю.
Наближався день народження Миколиної сестри, Оленки. Марина обережно вивідала в Миколи, де він живе, купила лялькову Панну, потайки взяла костюм феї. А в неділю зранку вирушила до Оленки в гості.
Оленка гралася на подвір’ї. Марина серйозно спитала, чи тут мешкає дівчинка Оленка, у якої сьогодні день народження, бо вона, фея, прибула з далекого казкового лісу, аби привітати іменинницю.
Із хати вибігли Микола і його мама.
Микола швидко оговтався й підіграв Марині. Спитався, як феї мандрувалося з казкового лісу, яка зараз погода в казковій країні. Попросив вибачення за Олен-ку, яка мовчала й кліпала очима. Воно ж і не дивно, бо дитина ще ніколи не бачила справжніх фей.
У хаті Оленка вже засумнівалася, чи фея справжня.
— А чому не справжня? — спитав Микола й підморгнув Марині. — І вродлива, і сукня чарівна...
— Бо справжні феї літають, а не ходять так вулицею. А ще вони можуть ставати невидимими.
— Я теж можу бути невидимою, — заперечила Марина.
— Не можеш.
— Можу!
— А покажи!
— Для чого намарне використовувати казкову силу?
— А чому ти йшла пішки? — підозріло питала Оленка далі.
— Аби не привертати увагу людей. Уяви, усі побачили б, що я лечу. Викликали б міліцію, журналістів, схопили б мене.
— Чому схопили?
— Бо дорослі люди не вірять у дива. Почали б досліджувати, чому я вмію літати, чому вмію чаклувати. Навіть ти, дитина, не віриш, що я фея, — Марина вдала, що ображається.
— Вірю-вірю. Пробач, — одразу припинила допит Оленка. — То я так. Бо дуже важко в цьому житті зрозуміти, хто фея, а хто прикидається.
— Нічого. Дивись, що я тобі принесла.
— Лялька!!!
— Не просто лялька, а лялькова Панна. Поглянь, яка вона тендітна й вишукана. І знає хороші манери.
— Дійсно, Панна, — Оленка обережно, як найбільшу коштовність, взяла ляльку до рук. — Вона справді моя?
— Твоя.
— Саме така, про яку я мріяла!
— Звичайно. Феї завжди знають, про що мріють діти.
— А чому феї не до всіх приходять?
— По-перше, не всі можуть їх бачити, а по-друге, вони приходять лише до чемних дітей.
— Я не дуже чемна.
— Чому?
— Того тижня розбила горнятко, коли мила посуд.
— Розбите горнятко не означає нечемності. Ти ж випадково?
— Так, випадково.
Оленка показала Марині, де житиме лялькова Панна.
— Не знаю, чи їй сподобається в мене. Вона така гордовита.