Марина пробула в Миколи до вечора. Вона забула, що після обіду мала вітати ще одну дитину в місті, а коли згадала, то було вже запізно.
«Нічого, — заспокоювала себе Марина, — у цієї дитини й так буде багато подарунків і сюрпризів, а в Оленки — ні. Обійдеться. Може, батьки не згадають. Треба було їм подзвонити, вибачитися. Але нічого, якось буде».
Увечері вона почала збиратися додому. Оленка питала, чи далеко звідси до казкової країни. Марина заспокоїла дівчинку, що фея швидко добереться. Микола хотів провести її, але Оленка заперечила, бо де ж таке бачено, аби фей проводжали. Вони зникають самі. Марина засміялася й пішла сама, а Оленка ще довго стояла біля воріт і махала їй рукою. А Марина згадала, як вона так колись маленькою дівчинкою стояла й махала рукою татові. Він обертався, посміхався їй у відповідь і теж махав рукою. Доки не зник. Давно це було. Дуже давно.
Коли вона вже лягала спати, її раптом покликали з прохідної до телефону. Це був Микола.
— Марино, а тобі нічого не буде за те, що ти без дозволу брала костюм?
— Я... Я спитала. Мені дозволили, — збрехала Марина.
— Точно? — з недовірою перепитав Микола.
— Точно, точно.
— А виступів ніяких сьогодні не мала?
— Ні, не мала. А що за допит?
— Нічого. Просто подумалося, чи не коштуватиме це тобі роботи?
— Ні, не хвилюйся. А Оленка дійсно задоволена? — спитала Марина. — Бо я так переживала, що вона не повірить, що я — фея.
— Повірила, — запевнив Микола. — Тільки й розмов було, що про фею, яка привітала її з днем народження. Уже все село знає, що в нас була справжнісінька фея. Просили навіть телефон нашої фірми. Можеш вимагати своїх відсотків, якщо з’являться нові клієнти.
— Ой, не сміши мене. Добре, іду спати, а то завтра на пари.
— Мені також. Добраніч.
Наступного дня після пар Марина з острахом зайшла на фірму. До неї кинувся схвильований Микола.
— Ти чому мені вчора збрехала? Тут таке щойно було, ти навіть не уявляєш.
— І що я не уявляю?
— Приходив розлючений клієнт. Ти, виявляється, учора мала стрибати клоунесою на їхньому дитячому святі.
— Та мала, але не встигла та й забула якось випадково.
— І костюм взяла без дозволу! Марино, нащо ти це зробила? Тебе ж виженуть із роботи.
— Може, не виженуть, я поясню ситуацію, але не буду казати, що то була твоя сестра.
— Ну то я скажу, — вперся Микола.
— Облиш. Може, ще нічого й не буде. Зі мною ж таке трапилося вперше.
— Іди. Шефиня вже кілька разів питала за тобою.
— Іду-іду.
Марина тремтячою рукою постукала до дверей кабінету.
— А, це ти! — одразу накинулася на неї начальниця.
І раптом Марина відчула, що їй не страшно. Вона не може тут більше працювати.
Це куповане щастя... Як воно їй набридло. Ти імітуєш щасливого клоуна або добру фею. Люди, до яких ти приходиш, імітують радість. Або навіть і не намагаються — прямо, не приховуючи цього, виявляють своє невдоволення.
Надокучили ці діти, які аж забагато всього отримують у своєму житті.
Раніше дівчина думала, що вона буде творити маленькі дива, які робитимуть людей щасливими, але, виявляється, для того аби зробити щасливим когось рідного, уже запізно наймати добру чаклунку.
— Чого мовчиш? — відірвала Марину від роздумів начальниця. — Поясни, що трапилося.
Марина мовчала. Згадалося щасливе обличчя Оленки. Вона чи не єдина, хто по-справжньому повірив у диво.
— Ти не маєш совісті, — продовжувала начальниця. — Тато дитині пообіцяв диво, героя з казки. Дитина вивчила вірш, готувалася, а дива не було.
— А ви впевнені, що для дитини це було б дивом? — раптом різко промовила Марина, піднявши голову.
— Що???
— Ви впевнені, що для цієї дитини клоунеса або фея в недорогому костюмі була би дивом?
— Що ти таке говориш?
— Знаєте, у тих дітей навіть пташине молоко є. То що їм до клоунес?
— А тобі яка різниця?! Тобі платять гроші не за роздуми й рефлексії, а за роботу. За вчасно виконану роботу! Де ти була?
— Я забула про це замовлення, вибачте, — ледь чутно промовила Марина, знову опустивши очі.