— Забула? Оце така причина? Дитина, мабуть, цілий вечір плакала, а ти просто забула? Ти совість маєш?
— Не думаю, що та дитина плакала через те, що я не прийшла і не привітала її, — зіронізувала Марина. — У неї вдома багато клоунів, які готові розважати її. Одним клоуном менше, одним більше...
— Що ти маєш на увазі?
— Те, що сказала. Ці діти ще не встигли подумати, що вони хочуть, а вже мають це. То що їм до див, які ми пробуємо їм створити?!
— Звідки ти знаєш? Це звичайні діти, такі, як і інші. Зрештою, не тобі вирішувати, до кого приходити, а до кого — ні. Ти отримала замовлення, отож маєш його виконати, а якщо щось не вдається або не хочеш, то можеш звільнятися. Ніхто тебе тримати тут не буде.
— От і чудово! Знаєте, мені набридло це куповане щастя. Дорослі купують дива дітям, а вони їм не потрібні. Їм потрібне звичайне тепле спілкування, яке не купиш ні за які гроші. Ви знаєте, скільки дітей плакало, коли я приходила, лише тому, що вони чекали на татка, а не на фею? Тато обіцяє дитині диво, і дитина думає, що дивом буде спільне святкування дня народження, прогулянка в парку або похід у ліс, а не клоун чи фея. Люди втомилися від цих купованих штучних див! Невже ви не розумієте?
— Це ти чогось не розумієш, дівчинко! У нас безліч клієнтів, і всі задоволені.
— Вони не клієнти! Вони — живі люди, які не розуміють, що за гроші неможливо купити усмішку!
— Та що ти в цьому тямиш!
— Можливо, я нічого не тямлю в бізнесі, але за кілька місяців я стільки надивилася, а особливо дитячих сліз. Знаєте, іду, думаю про те, як побачу щасливе дитяче личко, а натомість практично завжди бачу лише розчарування...
Раптом Марина знову згадала Оленку і як сяяло її личко. Для цієї дитини то було справжнє диво. Але вона нічого не розповість про Оленку й про те, як вони розмовляли про казковий ліс.
— Знаєте, хто би справді вірив у дива?
— Хто?
— Дітлахи в дитбудинках. Але ж у нас крамниця щастя! А в тих дітей немає грошей, аби придбати в нашій крамниці хоча б краплину його. Я, мабуть, не годжуся для цієї роботи.
Несподівано відчинилися двері.
— Мамо! Мені сказали, що ти тут!
На порозі стояв Олексій.
— Марино?
— Олексій?
— Ви знайомі? — здивувалася начальниця.
— Це твоя мама, і ти нічого мені не сказав? Ти все знав. Ти... ти... ти... дурив мене, — Марина відчула, що зараз зомліє.
— Я тобі все поясню.
— Не треба! Я і так все розумію й бачу.
— Що ти бачиш? Що ти розумієш? Яка різниця, де працює моя мати? Це хіба щось міняє?
— Нічого, — голос Марини тремтів (вона відчувала, що ще хвилинка — і сльози зрадливо котитимуться попри її бажання).
— До чого тут мама?
— Молоді люди, хтось мені пояснить, що тут відбувається?
— Нічого не відбувається, — схлипнула Марина й вибігла геть. По дорозі налетіла на Миколу.
— Що трапилося? — він міцно схопив дівчину.
— Забери мене звідси, — розридалася Марина.
Ніжно обійнявши дівчину, Микола вивів її з офісу.
Олексій, який вибіг слідом за Мариною, побачив це й розгублено зупинився.
Заболіло. Навіть дуже. Зрештою, що він хотів? На що сподівався? Він сам її постійно відштовхував. То чого ж дивуватися? Так, мабуть, краще, простіше.
— Сину, поясни мені нарешті, що тут трапилося.
— Та нічого. Я знаю цю дівчину. Але не сказав їй, що власниця «Крамниці щастя» — моя мама.
— А чому ти мав їй це казати?
— Та... так. Нічого. А що у вас тут трапилося?
— Та це дівчисько забуло виконати замовлення. А потім почало верзти всілякі дурниці про те, що щастя неможливо купити, що вона нікого не робить щасливим і таке інше. Ненормальна!
— Ні, мамо, я знаю Марину. Вона би просто так цього не говорила.
— Та ну. Загулялася з хлопцями — от і забула про замовлення.
— Марина не могла, щось, певно, трапилося.
— О, а ти, я бачу, не просто так, а дуже добре знаєш цю дівчину.
— Це не має ніякого значення.
— Дивися сам. А її таки буде звільнено.
— Зачекай. Не поспішай із цим. У Марини були серйозні підстави так вчинити. Я впевнений.
— Вона й сама не хоче більше працювати.
— Чому?
— Каже, що її мучить те, що в неї не виходить дарувати людям дива.
— А чому вона так сказала?
— Мовляв, ті дива, які замовляють своїм коханим і близьким, не завжди приносять радість. Не знаю. Вона перша, хто про це сказав.
— Може, інші просто боялися?
— Ні. Думаю, що ця дівчина занадто гостро все сприймає. Але мені подобається її ідея.