Годі! Не думати! Не згадувати! Нічого не було! Нічого немає! Він не любить її! Усе! Це кінець.
Наталка мовчки сиділа біля Марини. Вона вже не жартувала, як вона любила то часто робити. Бо кохання чомусь викликало в неї сарказм та іронію. Вона не знала, як утішити подругу. Зрештою, у таких речах ніхто не може втішити. Коли Марина вилізла з-під ковдри, Наталка спробувала заговорити з нею.
— Марино, я нічого не тямлю в таких речах. Я не буду питати тебе, що трапилося, але це минеться.
— Я знаю, що колись минеться. Але що робити, поки воно не минулося? — із гіркотою відповіла Марина подрузі.
— Чекати. Залізти під ковдру й перечекати цей період.
— Просто чекати?
— Так. Просто чекати. А що ти можеш іще зробити?
— Нічого. Думала, він мене любить... А виявляється, я не потрібна йому.
— Чому ти так вирішила? — нічого не могла зрозуміти Наталка і вже вмощувалася зручніше, аби слухати.
— А чому він не сказав, що я працюю на його маму? Він знав, де я працюю, кілька разів бачив мене то клоунесою, то феєю. То чому він просто не сказав: «До речі, ти працюєш на мою маму».
— А що б це змінило? Ти звільнилася б із роботи? — Наталка справді не розуміла Марининого обурення.
— Нічого б не змінило. Але є таке поняття, як довіра. А коли він мені не довіряє, то про яку любов може йтися?
— Мабуть, — якось невпевнено погодилася Наталка. Швидше для того, аби не дратувати Марину. Бо вона направду не розуміла, який між усім цим зв’язок.
— Я просто втомилася від цієї біганини. Це так важко, коли тебе не відштовхують, але й не дозволяють наблизитися. Ти балансуєш і щодня прокидаєшся з відчуттям, що тобі сьогодні дозволять наблизитися, але нічого не стається — ні завтра, ні післязавтра. Але й піти тобі не дозволяють.
— Марино, минеться. От скоро ти прокинешся й відчуєш, що ти вільна.
— Ти не віриш у кохання до кінця життя?
— Вірю. Коли воно взаємне.
— А якщо ні?
— То не вірю. Деякі люди, зазнавши раз поразки, бояться повернутися обличчям до світу. Легше замкнутися у своєму нещасливому коханні й страждати, нічого не роблячи. Набагато складніше знову любити й вірити, що цього разу все буде краще.
— Мабуть, ти маєш рацію. І чому тобі з філософії поставили четвірку? — посміхнулася Марина.
— Філософу не сподобалися мої думки щодо поглядів Канта, бо я сказала, що навряд чи більшість філософів розуміють те, що він мав на увазі колись.
— Ти критикувала чистий розум! І що ж ти хотіла!
— Ага, бачиш, ти вже жартуєш! Пішли вечеряти! Я такий класний суп зварила, а ти все ревеш і ревеш.
Починалася сесія. Вперше за стільки років Марина була їй рада. Буде менше часу медитувати. Марина цілими днями просиджувала в бібліотеці, у гуртожиток приходила тільки ночувати.
Коли не могла довго заснути, виходила на кухні на балкон і дивилася на зоряне небо. І якось подумала, що, можливо, десь там, на іншому кінці міста хтось сидить так само й дивиться на зорі. І тоді ставало дуже боляче, як першого дня. Марина верталася в кімнату й ховалася з головою під ковдру, як у дитинстві, коли вірила, що достатньо заховатися під ковдру, аби минули нічні жахіття.
— Марино! Це до тебе! — Наталка когось пропустила поперед себе.
— Привіт!
— Привіт, Миколо! — Марина підняла голову від підручників. — Як ти?
— Дякую. Добре. А ти?
— Ось готуюся до останнього іспиту.
— А як попередні?
— Усі — на відмінно!
— Ого! — захоплено вигукнув Микола. — Молодець! Мені б так! Але все нема часу нормально сісти за книги.
— А ти як?
— Більш-менш. Здаю потроху. Не так бездоганно, як ти, але здаю. Поки що без двійок, — Микола присів поряд з Мариною. Спробував узяти її за руку. Марина відсахнулася.
— Миколо, не треба! Ми вже про це говорили, — вона легенько відсторонилася від хлопця.
— Ти подумала?
— Так. Я не люблю тебе.
— То будемо друзями?
— Не думаю. Коли хтось любить, а хтось ні, то ніяка дружба неможлива.
— Чому?
— Бо ти все одно на щось сподіватимешся. Можливо, трохи згодом, коли ти в когось закохаєшся, ми зможемо бути гарними друзями.
— Тоді бувай. Шкода, що все так трапилося.
— Мені також.
— Може, у мене є шанс?
— Я кохаю іншого.
— Кого?
— Не має значення.
— До речі, — повернувся Микола від дверей, — я розповів, де ти тоді була.
— Ти розповів про Оленку?
— Так. Тебе просили зайти в «Крамницю щастя». Для тебе мають цікаву пропозицію. Підеш?