— Та ні. Досить із мене продажу щастя, творення див та іншої маячні. Це не моє. Ну не вмію я легко й просто ставитися до цього всього.
— Як хочеш. Бувай.
— Бувай.
— Що він хотів? — влетіла Наталка з круглезними від зацікавлення очима. — Розповідай швидше!
— Пусте.
— Пусте? А що саме пусте?
— Просили, аби в офіс зайшла. Мають якусь там пропозицію до мене (про Миколине зізнання Марина нічого не розповіла: треба ж поважати чужі почуття).
— Ти підеш?
— Ні, не хочу. Підшукаю якусь іншу роботу.
— Як знаєш. А я би сходила.
— Не думаю, що варто це робити. Досить. Із «Крамницею щастя» — усе.
— А чи не тому все, що ти боїшся там зустрітися із... сама знаєш із ким.
— Не боюся. Просто не хочу його бачити.
— Але ж на перервах все одно бачила.
— То інше. Дивилася на нього й відчувала порожнечу. Так, наче щось померло в душі.
— Серйозно?
— Так. Я змирилася. І живу далі.
Дівчата склали останній іспит, вийшли надвір і полегшено зітхнули. Свобода! На ціле літо. Ніяких пар і модулів. Краса! Дівчата радилися, куди піти відсвяткувати. Завтра всі роз’їдуться по домівках. Марина відмовилася йти. Якось не було настрою.
Вона залишиться тут на все літо. До родичів їхати не хотілося. Нічого. Буде спати до обіду, читати книжки, гуляти навколо озера, дивитися на захід сонця й не думати про кохання.
А ще Марина щоліта вчила яку-небудь мову. Просто так. Їй було цікаво, як в інших мовах утворюються слова та речення. Це було наче подорож в іншу країну. В інший світ. В інші відчуття.
Марина привіталася з черговою на прохідній, взяла ключі й вже збиралася піднятися нагору, коли вахтерка зупинила її: «Зачекай, тут тобі просили передати». І простягнула величезний букет темно-червоних троянд.
Марина занесла його в кімнату й вже там прочитала листівку, вкладену у квіти. «Моєму янголові. Дякую за ту весну, яку ти подарувала моєму серцю». Підпису не було. Але листівка була з «Крамниці щастя».
Марина зателефонувала Миколі:
— Це ти приніс квіти?
— Які квіти?
— Букет троянд.
— Ні. А що?
— Нічого. Думала, що ти.
— Марино, поясни по-людськи.
— Хтось залишив мені квіти на прохідній. А листівка з нашої «Крамниці щастя». Хто б це міг бути?
— Не знаю. Чесно.
— Вірю, — зітхнула Марина й від’єдналася.
Хто б це міг бути?
Вона спробувала запхати букет у банку, але він туди не вліз. Тоді вона притягнула з ванної кімнати відро й зручно вмостила в ньому квіти. Сіла на підлозі й обережно торкалася трояндових пелюсток. Марина згадала свій сон, у якому вона обережно ступала трояндовими пелюстками. Ні, шкода нищити таку красу, аби просто один раз пройтися по ній. Дівчина ніжно гладила трояндові пуп’янки.
На пелюстках проступали трохи темніші прожилки, що нагадували судинки на долонях.
Троянди мали терпкий колір та запах і гострі колючки. Але троянди мусять бути з колючками, інакше це вже не троянди, а підробка, імітація, фікція. Принаймні Марина була в цьому певна. А ще була певна в тому, що троянди повинні бути такими, щоб, коли береш їх до рук, тебе не покидало відчуття тривоги, що ти можеш вколотися.
Несподівано у двері постукали. «Можна!» — крикнула Марина не озираючись і продовжувала сидіти, милуючись трояндами.
— Марино...
На порозі стояв Олексій. Він нерішуче завмер, оглядаючи кімнату.
— Доброго дня! — Марина піднялася з підлоги й стала навпроти нього. — У вас якісь справи до мене? Чи ви просто так? Хоча чого б то ви приходили просто так до звичайної студентки...
— Сподобався букет? — пробував розпочати розмову Олексій, хоча відчував, що щось не клеїться.
— Це було від вас? Дуже вдячна. Але не варто було турбуватися й витрачатися на такі дорогі троянди для дівчини-студентки, бо ж нічим віддячитися вам не зможу... Але все одно вдячна за увагу.
— Марино, припини. Чому так офіційно?
— Я не розумію вас, — холодно відповіла Марина і відвернулася до вікна, аби не бачити Олексія (Не бачити! Не дивитися. Робити вигляд, що він байдужий їй! Нецікавий! Некоханий!)
— Ти не рада мене бачити? — тихо спитав Олексій, уважно дивлячись на Марину (він зараз вірив більше її очам, аніж словам).
— А ви не боїтеся, що хтось побачить вас тут, у студентському гуртожитку? І взагалі, що подумають про вас, що ви ось так прийшли до студентки й розмовляєте тут із нею? Не страшно?.. Чи впевнені, що вас тут ніхто не побачить? — Марина зухвало поглянула на Олексія.
— Марино, вибач мені, — Олексій і далі нерішуче топтався біля дверей, не знаючи, що ще сказати. — Вибач. Я був дурнем, що відмовлявся від кохання. Був дурнем, що тікав від тебе. Насправді я тікав від себе самого. Вибач мені, будь ласка. Вибач. У нас же все може бути добре?