— А є за що вибачати? — Марині почав набридати весь цей театр. Нащо він прийшов? Її мучити? Щось говорить про любов. Вона стільки місяців за ним бігала, а він не звертав уваги. А тепер раптом з’ясувалося, що він її любить.
— За все. Я люблю тебе.
— Щось я не побачила цього з вашої поведінки, Олексію Степановичу! Чи це такий особливий вияв чоловічої любові?
— Я просто боявся.
— Мене???
— Своїх почуттів. Боявся скривдити.
— Так боялися, що аж скривдили, — посміхнулася Марина. — А тепер совість замучила? Так?
— Пробач. Мені прикро, що все так.
— Добре. Пробачаю. Це все?
— Марино...
— Нам більше нема про що говорити.
— Марино, зачекай.
— До побачення! — Марина відчувала, що ще хвилина — і вона розридається, а він не повинен бачити її сліз.
— Марино... — почав Олексій і знову запнувся, бо зрозумів, що Марина й далі ображається. Він не знав, як із нею говорити, як знайти слова, якими можна заспокоїти й переконати дівчину.
— Що?
— Тут така справа... Моя мама просила переказати тобі, аби ти поверталася.
— Навіщо? Вакансія клоунеси-феї така непопулярна? Чи мамі потрібно, аби саме я стрибала? Чи це ви попросили, аби мене не звільняли? Знаєте що? А я не хочу більше там працювати! Набридло! Я вже про це сто разів казала. Не хочу! Не можу! Я там задихаюся!
— Я нічого не просив. Це мама мене просила знайти тебе. Ну чого ти така зла? Дослухай до кінця, а вже потім, якщо захочеш, будеш сердитися й сваритися. Вона пропонує тобі повернутися не просто на колишнє місце. Їй дуже сподобалася твоя ідея допомагати безпритульним дітям. Ти будеш працювати з тими, хто справді потребує див. Як тобі така ідея? Хочеш? Погоджуйся. Це ж гарно. І саме те, про що ти мріяла. Робити дива для тих, хто цього чекає понад усе на світі. А може, уже й не чекає. То як? Спробуєш? Уявляєш, на Святого Миколая в притулок до дітей завітає янгол. Ти хочеш бути цим янголом?
— Спробую.
— Бачиш, а ти кричати почала, — Олексій полегшено зітхнув, думаючи, що Марина вже перезлилася.
— Дякую. Усе?
— Начебто так. Не турбуйся я не втручатимуся у твої справи на роботі. Я й про маму тобі нічого не сказав, аби ти не почувалася незатишно. Я нічого навмисне не приховував, — Олексій намагався говорити якомога тихіше й спокійніше, аби зайвий раз не дратувати Марину.
— Добре. Якщо це все, то більше вас не затримуватиму. До побачення. І ще раз дякую за квіти.
— Марино, зачекай хвильку. Ми ж іще не договорили... про нас. Чому ж ти так поспішаєш мене вигнати?
— Гаразд, тоді піду я! — Марина рішуче попрямувала до дверей і відштовхнула Олексія від виходу.
— Зачекай! — Олексій схопив її за руку, впевнено притягнув до себе й пильно поглянув у вічі.
— Відпустіть! — Марина відсахнулася, але Олексій міцно тримав її за руки.
— Не відпущу! — прошепотів він. — Тепер уже нікуди не відпущу. Моя. Чуєш, моя! Назавжди.
Олексій міцно обійняв Марину. Дівчина пробувала вирватися. Але це було непросто. Олексій міцно її тримав. Він нахилився й поцілував її. Марина стиснула кулачки й спробувала відштовхнути його. Олексій відпустив. Вона не втекла, а натомість сама щільніше притулилася до нього. Він провів рукою по її волоссю. І поцілував ще раз. Марина більше не пручалася. Він її любить! Любить! Любить!
Марина відчувала солодку втому й радість. Цей рідний запах. Рідні руки. Рідні губи. Вона знає кожен його жест, вона відчуває найменші зміни його настрою. Вона його просто відчуває. Як вона скучила за ним, якби він тільки знав. Як вона втомилася вдавати байдужість. А особливо втомилася відчувати на собі його вдавано байдужий погляд.
Усі образи розчинилися, як цукор у гарячій каві з тієї кав’ярні, де Олексій із кимось говорив французькою. Немає злості, образ, відчаю, гіркоти. Вона вже нічого з цього всього не пам’ятає. Це все було дуже давно. Це історія чийогось іншого життя, не її. Це все було не з нею. Це все було не з ними. Це все було до них.
— Чуєш, яка тиша?
— Чую, як за вікном шумлять машини і люди.
— Це інший світ. А в нашому світі — тиша.
— Бо тут нікого немає, окрім нас.
— Говори пошепки, аби не злякати тишу.
— Її вишивали янголи?
— Так, бо, поглянь, вона біла.