А сивий чоловік стримано усміхався би.
А ліхтар би зазирав у вікно кав’ярні. Немов ненароком, немов випадково... Але міг і не напружуватися, його підглядання й так ніхто не помічав. Міг не ненароком, міг не випадково. Усім байдуже.
Ліхтар це розумів, тому він іноді дозволяв собі певні натяки на свободу. Нахиляв голову трохи сильніше, ніж мав би. Йому подобалися, як метушилися дівчата-офіціантки, як бармен змішував коктейлі та чаклував над кавовими напоями, як розмовляли відвідувачі за столиками. Він не чув їхніх розмов, але його це цілком влаштовувало. Адже він міг уявити, про що вони говорять. Уявляти іноді набагато краще, аніж знати, що відбувається насправді.
Ліхтар не міг чути, що чоловік і жінка за столиком у центрі залу розмовляють про своє розлучення, що подруги за іншим столиком говорять про рак однієї із них, що в однієї з офіціанток страшенно болять ноги, що. Ліхтар не знав. Він був занадто світлим та яскравим, аби бачити смуток та горе. Він придумував радісні та яскраві історії для перехожих та відвідувачів кав’ярні й вірив, що так є насправді.
Ліхтар не придумував жодної історії про чоловіка, що спостерігав за ним, бо ж той мовчав, а ліхтар не знав, що можна придумати про того, хто сам і хто мовчить. Він би й про себе нічого не міг придумати.
Потім приходила глибока ніч, коли зачинялися кав’ярні й люди розчинялися в темному місті. І коли якась закохана парочка зупинялася під ліхтарем, він нахиляв голову нижче, і коли люди цілувалися, він шепотів їм казки, а закохані думали, що то шурхіт янгольських крил.
А якогось вечора сивий чоловік витягнув записник і щось швидко почав записувати. Час від часу зупинявся, ледь ворушив губами. Потім знову писав.
Ліхтар радісно засяяв ще яскравіше. Тепер він може придумати історію й про нього, адже коли ти пишеш, то це майже так, як промовляєш уголос.
А чоловік писав історію про ліхтар, який найбільше у світі любив зазирати до вікна кав’ярні й придумувати історії.
Вона (вівторок)
Немов Попелюшка, що заблукала в пошуках палацу з танцями. Чи знайшла, але втекла. Та ні, не тікала. На ногах обидві туфельки. Не кришталеві. Не соболеві. Замшеві. Замовляє імбирний чай. Жадібно стискає гарячу склянку. Ще б пак! На вулиці сніг, а вона в туфлях і тоненькій сукні з накидкою. Втекла з балу чи карнавалу? Може, усе набагато простіше. Була в театрі, зайшла після вистави випити чаю. А може, усе набагато складніше. Так, що вона не відчувала холоду, коли йшла сюди, так, що не відчувала, як примерзали ноги до асфальтової криги.
Мінус десять надворі, а вона...
А їй не холодно. Їй боляче.
Вона сидить спиною і до вікна, і до дверей. Вона ні на кого не чекає.
Витягає з клатча мобільний. Перевіряє. Нічого! Так, як і має бути. Так правильно. Ніхто не повинен прийти, ніхто не повинен зателефонувати.
Вона знає, занадто добре знає, що правильно — не завжди добре. Правильно — не завжди тепло. Правильно — це не завжди правильно.
Так, як імбирний чай. Правильно ввечері пити його із медом та м’ятою. А хочеться кави. На ніч. Дурня, що від нічної кави не сплять. Не сплять від смутку та самотності. А кава - це лише прикриття.
Вона помішує ложечкою чай, немов перераховує імбирні шматочки. Якщо їх парна кількість, то..., а якщо не парна, то буде інше «то». Виловлює листочок м’яти на серветку й розглядає лінії його долі. Закусує губу. Кілька сльозин падає на м’ятну долю.
Зрештою. От що станеться, якщо.
Кличе офіціанта й замовляє чорну каву без цукру. Годинник на ратуші б’є дванадцяту.
Джаз (середа)
Вона приходить сюди ледь не щодня.
Якби її спитали чому, то пояснила би, що зараз тепло, і в цій кав’ярні затишна веранда з дерев’яною підлогою, а ще навпроти грає саксофон. А вона неймовірно любить джаз і саксофон просто неба.
Якби її спитали: «А все ж таки. Чому? Є ж інші кав’ярні, де лунають професійні джазові записи, а тут — лише хлопчик-аматор, який час від часу фальшивить, задивившись на травневі хмари», — вона би, не вагаючись, відповіла, що тут немов серце міста з безліччю перехожих, за якими можна спостерігати з глибини веранди.