Кілька дзвінків, скасування сьогоднішніх занять, улюблені фільми в ліжко, головне — дотягнути до... ночі? Наступного дня?
Вона вдивлятиметься в ніч і не плакатиме, незважаючи на важезно-тягучий біль. Доповзе до кухні, розтопить плитку шоколаду й сяде з горням біля вікна. Шоколад гіркий, гарячий та неминучий, як любов.
Вона не знатиме, що буде завтра, як вона з усім цим житиме, але це все неважливо. Головне — що він танцюватиме віденський вальс. І йому не болітиме.
Його життя (п’ятниця)
Він із насолодою зробив ковток чаю. Кінець робочого дня. Кав’ярня, де він нарешті може спокійно посидіти й подивитися у вікно міста, яке готується до ночі. Мабуть, він мав би поспішати додому, де діти, дружина, пес і кіт. Мабуть, ось так він міг би сісти й у себе на веранді. Мабуть, і вдома всі дали б йому спокій, якби захотів.
Але він любив цю вечірню кав’ярню, що завмирала самотністю та тишею на годину-дві в проміжках між діловими зустрічами та пізньовечірніми побаченнями. Він йшов звідси, коли сюди приходила перша закохана парочка. Не те що б його дратувало кохання. Просто він не любив отого привселюдного тримання за руки та виціловування. Він хотів тиші, спокою та самотності.
Успішне життя, гарна родина. Улюблена кав’ярня. Усе прекрасно в його житті. Діти, дружина, будинок, автівка, кіт і пес. Інші заздрять та мріють про таке життя. Він би також мріяв і заздрив.
Розрахувався за чай, вийшов. В обличчя — вітер. Саме такий, якого він очікував уже кілька тижнів. Він посміхнувся тому колючому вітрові й своїм думкам і поспішив до автівки. У таку погоду він завжди зустрічав її.
У цій кімнаті пахло тишею та нею. Він чекав її. І вона завжди з’являлася сподівано-несподівано, немов нізвідки, несміливо брала його за руку, а він шепотів їй на вушко: «Привіт». То був їхній простір, в якому він міг дозволити собі все, що хотілося. А хотілося цілувати її та писати. Як колись, коли здавалося, що для щастя достатньо лише однієї майстерно виписаної картини.
Вітрило ще кілька днів. Але він не помічав зламаних дерев, зірваних дахів. Він просто чекав ночі, щоби знову побачити її. Їхній простір, їхня свобода. І хто сказав, що сни — ілюзія. Та сни — найбільша реальність! Він малював і малював, а вона сиділа в кріслі й спостерігала за ним, а іноді розгортала старий журнал із покроковою схемою складання паперового журавлика, брала листок паперу й пробувала повторити намальоване. Не виходило!
Вона лютилася й кидала зіжмаканий папір на підлогу. Він піднімав невдалого журавлика, клав на стіл, ставав на коліна перед нею й заціловував її пальчики. Вона обнімала його й тулилася, а він відшукував її тіло поміж рюшами та складками одягу. Обережно торкався стегна, піднімався вище, робив це повільно, бо ж раптом вона захоче заперечити-зупинити. А вона звільнялася від одягу сама й тулилася до нього вже голісінька, а він ховав її у своїх руках від світу, від себе самого.
— Любиш?
— Люблю...
Це ж тільки сон, а в ньому можна все дозволити — від убивства до кохання. Головне — не захопитися снами так, щоб захотіти лишитися там назавжди.
Ранки після таких снів були рожево-сумного кольору. Він мовчки снідав, відвозив дітей до школи, а далі робота-робота-робота. Час від часу він дивися у вікно на листя дерев і згадував журавликів. Наступного сну він обов’язково навчить її робити отих паперових пташок. А ще розповість, як шукав майстра з оригамі, як вчився складати той неповороткий папір.
Але вітру не було.
Він іноді відчував біль у пальцях. Так хотілося взяти пензлі і. але який сенс? Він уже ніколи не відчує полотно, лінії так, як колись. Це лише ілюзія. Не стане легше, якщо спробувати те, що закинув безліч років тому. Навпаки. Запахне згадкою-зрадою. Адже він зрадив колись, бо ж здавалося, що можна й без цього всього жити. Направду, можна. І йому не доводиться стояти в центрі, продаючи свої картини, переживати за виставкові зали й хвилюватися, чи вистачить на фарби. Вистачить тепер! Але що йому з цього!
Поклав руку на скатертину, уявив, що це полотно. Він би її написав. А потім оголосив би в розшук. Знайшов би! Він завжди отримує бажане. Але не випише він її риси вже, не випише. Не ті руки. Давно не ті.
Так не буває!
Він знав, що життя дуже просте, але щоб аж так! За столиком навпроти сіла жінка. Поки чекала замовлення, намагалася скласти щось із серветки. Пальці тремтіли, серветка не складалася. Він підсів до неї, обережно взяв іншу серветку й склав журавлика.