— Так? — перепитав.
— Саме так, як треба, — усміхнулась вона. — Ти?
Упізнав її. Хотілося кинутися до неї, розцілувати-зацілувати, вхопити на руки й нести... нести.
Але куди?
Дружина, діти, пес і кіт. Усе гарно й стабільно. А сни — на те вони і сни, щоб снитися.
— Вибачте, не розумію, про що Ви, — зіжмакав журавлика, допив свій чай і вийшов.
Більше ніколи не вітрило.
Інтуїція (субота)
Він міг зайти до будь-якої кав’ярні цього міста. Але обрав саме цю. Свою першу ранкову каву він уже випив. Для другої було ще рано. Але несподівана злива змінила його плани. Цього літа це було перше місто його подорожі. Останні кілька років він у перший день відпустки вибирав напрям і вирушав. Містечко за містечком, місто за містом. Він вивчав вулиці,будівлі, міський транспорт. Лишав автівку на стоянці, сідав у міський автобус і кружляв містом. А за годину-дві виходив у центрі міста, вибирав кав’ярню й сідав біля вікна, вдихав аромат свіжозвареної кави. Або ж чекав рано-вранці, поки відчиниться кав’ярня, і спостерігав, як поволі збільшується кількість відвідувачів за сусідніми столиками. Чи були вони всі місцевими? Чи як він, приїжджими?
Він не розумів усіх тих, хто їхав на чужинські моря чи вирушав походами в чужоземні гори. Рідні міста та містечка, яких не знайдеш у туристичних путівниках, у яких немає нічого, що спантеличило-зацікавило б розбещеного міфами та легендами туриста. Усе найпо-таємніше та найгеніальніше в простоті. Усе найкраще й найзагадковіше на видноті. Немов крапля дощу. Головне — вчасно підставити долоню. А потім сховатися в найближчій кав’ярні.
Вона не могла зайти до будь-якої кав’ярні. Подруга назвала їй конкретну — там, де на її думку, найкраще мокачино. Але вона переплутала назви. То тільки місцевим мешканцям видається, що все просто й легко в їхньому місті, а чужинцю тут несолодко перші години. А сьогодні ще й стіна дощу. Їй видалося, що все правильно. Та ще й мокачино направду було смачним. Подруга висварила її телефоном. Вона засміялася й сказала, що вже вибігає, незважаючи на дощ.
Але ж дощ був таким шумливим. Він так гарно оповідав літні історії про це місто. Вона заслухалася і... забула, ні, не назву кав’ярні, а як туди дістатися.
Вона підійшла до його столика, вибачилася й спитала. Він усміхнувся й відповів, що не місцевий. Вона сказала, що також. Він запитав, звідки вона. Вона назвала його місто. Його вулицю. Його будинок. Чи то він назвав її місто. Її вулицю. Її будинок.
Вона відповідала на його питання, які він не встиг іще задати, він підхоплював цитати з її улюблених віршів, які вона ще не встигла промовити.
Кілька кав. Кілька годин. Він забув, що мав вивчати це місто. Вона забула, що там, в абсолютно чужій кав’ярні, на неї чекає подруга.
Це був їхній столик, їхнє місто, їхній ліхтар, що немов ненароком зазирав у вікно.
Їхня стометрівка, що пам’ятає тепер їхні кроки. Їхня лавочка в парку, що знає все про їхні голоси. Їхня стіна старого австрійського будинку, що пам’ятає дотики долонь.
А потім прийшло завтра, яке нічого не знало ні про них, ні про сплетіння рук.
За кілька днів вона повернулася до свого міста, своєї вулиці, свого будинку.
За місяць він приїхав до свого міста, своєї вулиці, свого будинку. Увійшов у двір, коли вже стемніло. Хотів відшукати її вікно. Згадав, що це місто належить не їм, а чиємусь іншому «ми».
А десь за сотні кілометрів звідти їхнє місто згортало літні веранди та їхній сміх.
М’ятний чай (неділя)
— Нащо ж ти ставиш горнятко на стіл? — вдавано сердито буркнула вона. — Я ж зробила тобі для цього спеціальну підставку.
Диск, як вона його назвала, декупований? Техніка декупаж. Вічно вона щось таке віднайде-вигадає. Що колись було на тому диску? Улюблена музика? Старі фото?
— Докторська дисертація, — розсміялася тоді вона.
Тепер він ставитиме горнятка з чаєм на підставку з трояндами бузкового кольору (то вона визначила колір декупажних трояндочок). Ні, він так жодного разу й не поставив жодного горнятка на цю дискову підставку. Було шкода. То ж вона робила. Саме для нього.
Колись...
Листочки свіжої холодної м’яти тьмяніють у прозорому горняткові. Горнятко на блюдечку. Жодних тобі декупажних підставодисків. Виловлює один листок з окропу. На смак прохолодний. Такий, як вона колись. Вона пахла м’ятою. Коли ж він цілував її, то відчував свіжість і прохолоду на вустах. Запах свіжості — це було найперше, що він пам’ятав про неї. А ще тіні. Вони перечікували червоне світло.