— За гроші все можна, — посміхнувся Олексій. — Навіть писати вірші. Та що там вірші! За добрі гроші можна й поему написати, і п’єсу, а за дуже великі — навіть роман у кількох томах.
— Але ж повинно бути натхнення, — заперечила Марина.
— Для привітальних віршів? Не сміши! Це звичайна робота. Як і будь-яка інша. Нічого особливого.
— Без любові нічого не можна робити. Навіть вірші писати.
— Смішна ти.
— Чому?
— Не знаю. Просто смішна. Дуже наївна. Але у твоєму віці це нормально. Людина в 20 років повинна бути наївною.
— У якому це моєму? — обурилася Марина. — Я вже зовсім доросла. І ніяка не наївна. Я цілком серйозно ставлюся до життя.
— Так, звичайно, — посміхнувся Олексій.
Починало сутеніти. На вулиці засвітилися ліхтарі. Марина подумала, як шкода, що вона не народилася тоді, коли ліхтарі запалювали справжні ліхтарники, а потім на світанку їх гасили. На таких вулицях, напевно, було дуже романтично. Марині згадався маленький принц, і планета ліхтарника, і бідний ліхтарник, який не встигав відпочити, — такою маленькою була його планета, і так швидко вона кружляла довкруж сонця, що день змінювався ніччю протягом кількох хвилин. І ще згадала, що вона також, як і маленький принц, коли їй сумно, любить дивитися на захід сонця. Тільки Земля — дуже велика планета й заходу сонця треба чекати цілу добу.
— Я проведу тебе до гуртожитку, — втрутився в її думки Олексій.
— Дякую, не треба.
— Ні-ні, темніє. Я не хочу, аби з тобою щось трапилося. А про що ти щойно так зосереджено думала?
— Так, дурниці, — Марина не захотіла розповідати про ліхтарників і захід сонця. Це занадто особисте, аби брати й ось так усім розповідати.
Був кінець березня, але сніг не збирався танути. Ще й надвечір у небі закружляли міріади сніжинок-зірочок. Вони засипали людей, собак, будинки, Марину з Олексієм.
— Хочеться весни, — зітхнув Олексій.
— І мені.
Коли вони дійшли до гуртожитку, зовсім стемніло.
— Ну, бувай, — попрощався Олексій.
— До побачення.
Він нахилився й легенько поцілував її в щоку. Різко розвернувся й пішов геть. Жодного разу не озирнувся. Марина стояла й дивилася, як він поступово перетворювався на тінь, а потім зник. Знову посипався мокрий сніг. «Весна», — із гіркотою подумала Марина.
Ріка проривається крізь кригу, шматки льоду впиваються в неї, із гуркотом розходяться в різні боки, а вона мчить все далі і далі. «Хочу весни, хочу весни», — гуркоче ріка й рветься крізь кригу. Марина розуміє, що от вона, весна, і прийшла. Марина дихає на повні груди, намагаючись відчути смак нового повітря. Заважає шарф, вона пробує його розв’язати, забуваючи, що в руках у неї флаєри. Флаєри невідбулого щастя розлітаються на всі боки. «Куповане щастя, куповане щастя», — шепоче вітер на вушко. Марина жадібно ковтає повітря, воно має смак тістечка з дитинства.
— Ви чули? — налетіла зранку Тамара на Наталку з Мариною, коли вони зайшли в аудиторію.
— Що саме? — не зрозуміли дівчата.
— Іра заміж виходить!
— Знайшла мільйонера? — посміхнулася Марина. — У нашому невеликому місті — і таки знайшла?
— Ні. Ти не повіриш. Звичайний студент — із біофаку.
— Може, не такий уже звичайний, якщо Іра виходить за нього заміж, — припустила Наталка.
— Ситуація не зовсім звичайна. Вона залетіла!
— Іра? Не може бути!
— Може, може. Бачила її вчора у весільному салоні. У мене сестра заміж виходить, і ми їй шукали сукню. Так от. Сестра міряла сукню, а я роздивлялася віночки. Аж тут — Ірка з мамою. І мати її довбе, що треба було думати під кого лягати, що той біолог-недоучка навіть обручки нормальної не спроможний купити, що батьки в нього ніхто, і таке-всяке. Я була в шоці. Вона мене побачила...
— Ну??? — в один голос перепитали дівчата.
— І так гонорово сказала, що виходить заміж!
— Оце так!
— А звідки ти взяла, що вона вагітна?
— Так мати бурчала, що вже десятий тиждень.
— Ну нічого собі.
— Як гадаєш, вони будуть жити?
— А куди дінуться! Поживуть, поки дитина не народиться, а там буде видно.
— Дитину шкода, — зітхнула Марина.
— Не драматизуй. Але який облом! Такі плани були в Іри — і тут таке банальне завершення.
— А може, народить дитину і зміниться...
— Марино, не будь такою дурнувато-романтичною. Такі люди, як Іра, не змінюються ніколи.