Наталка визнавала тільки практичні подарунки — ніяких м’яких іграшок, вазочок, статуеточок. А Марина, навпаки, страшенно любила різноманітні сувенірні речі, правда, їх було нікому їй дарувати, до того ж не було куди ставити. Незважаючи на це, щоразу, коли Марина гуляла містом, вона зазирала до сувенірної крамниці. Просто так. Розглядала картини, скриньки, бурштинові прикраси, шахи з якогось дорогого каменю, срібний посуд, кришталеві статуетки.
Сьогодні вона побачила там величезну намистину яскраво-зеленого кольору. Усередині неї бульбашки складалися в якийсь чудернацький візерунок. І Марина згадала Олексієве «Хочу весни». Це була справжня весняна намистина. І коштувала недорого. Наступного дня, після лекції з математики, дівчина простягнула її Олексієві: «Це весна». Він розгубився, ніяково подякував, усміхнувшись, заховав намистину в кишеню, зібрав папери й швидко вийшов з аудиторії.
«Йому не потрібна моя весна, — зітхнула Марина, — і я також».
— Як гадаєш, я гарна? — спитала вона в Наталки.
— Гарна. Ще б одяг гарний, то взагалі би ніхто повз тебе не проходив.
— Але чому на мене тоді ніхто не звертає уваги?
— У тебе є один недолік — інтелект. Не люблять хлопці розумних. А ще ти не вмієш кокетувати. От і як до тебе підійдеш — розумна, серйозна. Така, на думку хлопців, обов’язково скаже «ні». А в них знаєш, який страх відмови!
— Я б кокетувала, але в мене не виходить. Чесно-чесно, — жалібно відповіла Марина й глянула на себе в дзеркало.
— Бо треба вчитися. Подивися на Ірку. Вона навіть вагітна примудряється бігати з хлопцями на каву.
— Так просто живота ще не видно.
— Яка різниця!
— Мені здається, що деякі дівчата з цим народжуються, інші ж, як я, — ні.
— Дурниці! Цьому легко можна навчитися.
— Але ж тоді це буде нещиро й нечесно.
— Кому потрібна твоя щирість! Зрештою, що поганого, якщо ти посміхнешся якомусь хлопцеві й сподобаєшся йому?
— А сенс?
— Не розумію тебе. То ти страждаєш, що ніхто не звертає на тебе уваги, то обурюєшся звичайним кокетством.
— Може, мені зачіску змінити або колір волосся?
— Ну, помалюйся на білявку. Чоловіки люблять білявок.
Увечері всім блоком вони фарбували Маринчину голову. Коли вона глянула на себе в дзеркало, верескну-ла: на неї дивилося розпатлане блондинчасте створіння. Сам колір вийшов гарний, але Марина з ним була якась така чужа. Наталка підсумувала: «Вийшло тебе так, наче ти окремо, а волосся твоє — окремо». Дівчата сяк-так уклали його, але все одно було щось не те. Пробували накрутити на бігуді, вийшло ще гірше. Пробували підібрати відповідний макіяж — нічого не вдалося знову. Марина все одно виглядала якась недолуга з тим кольором.
— І куди я така? — розпачливо перепитувала Марина, ледве стримуючи сльози. — Що мені робити?
— Сама хотіла, — виправдовувалася Наталка. — Ми ж не винні, що так вийшло. Зрештою, колір вийшов гарний. Хто винен, що він тобі не личить?
— Може, перемалюватися назад? — із сумнівом у голосі промовила Марина, обережно торкаючись сво-го-не-свого волосся.
— Можеш тоді залишитися без волосся. Краще не ризикуй. Походи так із місяць, ну хоча б кілька тижнів, а потім перемалюємо в який-небудь інший колір, не такий кардинальний.
— Можна, наприклад, у рудий, — запропонувала одна з дівчат.
— Що ж робити? — із відчаєм питала Марина саму себе.
— Доведеться трохи так походити, — повторила Наталка.
Дівчата ввечері ще довго бігали дивитися на Марину. Більшість казала, що нічого так, нормально, мовляв, буває і гірше. Дехто навіть пробував запевняти, що гарно. Дехто казав, що при певному освітленні взагалі вийшло суперово.
На ранок, коли Марина підмалювалася й заплела косу, все виглядало не так трагічно. Викладачка з методики співчутливо поглянула на Марину, мовляв, розумію — весна, але ж для чого так знущатися над собою? Проте не сказала нічого. Дівчата з групи також тактовно мовчали.
Останньою парою була математика. Олексій знову занурився у свої формули, із яких дівчата час від часу витягали його своїми запитаннями. Коли пролунав дзвінок і Марина підійшла з журналом на підпис, він раптом спитав: