— Це як — дивитися, як на таргана?
— А ніяк!
— Ти ж моя студентка. Це все ускладнює. Ми не можемо так легко спілкуватися в університеті, як ти того хочеш.
— Настільки, що можна вдавати, що нічого немає? — не вгавала Марина. Вона відчувала, як на неї накочуються образа, лють, сльози, відчай.
— Маринко, будь ласка, не муч мене, — Олексій намагався якось виправити становище.
— Це ти мене мучиш! Чому я повинна потайки спостерігати, як ти йдеш коридором? Чому я повинна шукати випадкових зустрічей? Зрештою, псувати волосся через тебе?..
— Маринко, дивись — весна, ми йдемо разом. Чому ти не думаєш про те, як зараз добре, а щось хочеш з’ясовувати? Давай не будемо, — пробував заспокоїти Олексій знервовану дівчину.
— Я тобі не підходжу, так?
— Що??? — такого повороту Олексій не сподівався. Із цими дівчатами іноді так важко. Ніколи не знаєш, що там твориться в їхніх гарненьких голівках. Говориш їм одне, а вони все перекручують по-своєму.
— Я тобі не пара?
— Не говори дурниць, — Олексій намагався заспокоїти Марину.
— Це не дурниці, на жаль.
— Маринко, не псуй вечір. Дивись, як нам добре.
— А мені недобре, — схлипнула Марина, — бо я... я...
— Маринко!
Вона різко розвернулася й побігла геть. Вона розмазувала сльози й туш по щоках. І раптом зупинилася. Він не любить її. Не любить. Її охопила якась безнадія й заціпеніння. Марина дійшла до кімнати, акуратно повісила куртку, поставила в кутку чоботи. Наталка щось її питала, проте Марина не чула. Вона з головою залізла під ковдру. У неї котилися сльози.
— Марино, що сталося? — стурбовано спитала Наталка, залазячи до неї під ковдру й намагаючися витягнути звідти Марину.
— Нічого, — схлипнула та. — Давай поговоримо потім. Я дуже втомилася.
Марина щільніше загорнулася в ковдру, аби не чути сміху в коридорі, запаху різних вечерь. Нічого не чути й не бачити. Нічого не знати! Життя паскудне. Життя жахливе. Життя нестерпне!
Вона згадувала про Олексія з болем і присмаком образи. Чому він такий? Чому в них так трапилося? Чи не трапилося нічого? Може, їй тільки здавалося? Часто згадувала їхній поцілунок. Нема Олексія. Ніколи не було. Був хлопець, який пожалів її, дурнувату Марину. Жалість — це не любов.
Їй треба викинути його з голови й жити своїм життям. Якби ще й в університеті його не бачити... У них ніколи нічого не буде. Хіба що коли вона завершить навчання, але до цього ще стільки часу. Тоді він обов’язково когось знайде, бо чоловіки не можуть бути самі. Жінки можуть, а чоловіки — ні. Їм потрібно, аби хоч хтось був поряд, навіть коли не йдеться про любов.
Марині вкотре довелося роздавати рекламки з «Крамницею щастя». І раптом їй спало на думку, а чому б не спробувати влаштуватися туди на роботу. Це мало би бути дуже цікаво. Вона вже уявляла, як говорить комусь із друзів: «Я працюю чарівницею в «Крамниці щастя».
Дівчину справді взяли на роботу. Усе було легко: їй давали замовлення, наприклад, привітати в костюмі клоуна п’ятирічного хлопчика. Вона перевдягалася,
брала подарунок, який готували люблячі батьки або ж купляла сама, враховуючи побажання клієнта, вчила привітальні віршики й вирушала на призначену годину за вказаною адресою.
Спочатку робота Марині видалася неважкою. Діти раділи, коли бачили якого-небудь казкового персонажа, що дарує їм подарунок. Вона трохи з ними гралася, а далі йшла виконувати наступне замовлення. Правда, були деякі дітлахи, які діставали запитаннями. Наприклад, чому клоун до одних дітей приходить, а до інших — ні, звідки він знає, що дарувати, звідки в нього гроші на подарунки і так далі.
Якось надійшло замовлення на фею: батько просив таким чином привітати свою донечку. Але ніхто не повинен був знати, що цей подарунок від нього — такою була його дивна умова. «Мене замовляють як подарунок», — подумала раптом Марина, але одразу відігнала подалі такі думки.
Дівчина вдягнула сукню кольору повітря, узяла чарівну паличку, подарунок і вирушила за адресою.
Двері відчинила молода жінка.
— Вам кого? — непривітно й обережно спитала вона, не пускаючи Марину до квартири й визираючи з-за дверей.
— Я — фея. До Світланки, — впевнено промовила Марина. — Можна зайти? Чи привітати її тут, на коридорі?
— Вибачте, ви, певно, помилилися. Ми не замовляли фею, — жінка прочинила двері ширше.
— Ваш чоловік замовив, але він просив не говорити Світланці про це. Хотів зробити сюрприз.
— Колишній чоловік, — поправила Марину жінка. — Ніяк не може дати нам спокій. Скільки вже просила його!