- Консультаційний день у мене завтра, - спробував зупинити його Білан. Але чоловік не зважив на його слова.
- Брехали - немає, - гукнув він ще з порога, мабуть, навмисне не причиняючи дверей… - Доки нас по задвірках ганятимуть. Ось я вже два тижні, за вісімсот кілометрів приїхав…
- Не можемо ж ми всіх одразу… - Олександрові Кіндратовичу й шкода цього чоловіка, й досада на нього. - Чого ж поспішили…
- Хіба я сам… Прочитав у газеті, написав, а мені ось цього папірця. Це ж ваша закарлюка?
Закарлюка та не Біланова. Підписав папірця хтось з асистентів. Але хто ж сподівався на таке. Відписували всім, гадали, приїде з десяти один. Ну, нехай двоє…
- Звільниться місце, обстежимо…
- В мене вже… На готель немає.
Олександр Кіндратович потер щоку, поморщився. Він навіть поголитися забув сьогодні. Зараз би оце - в ванну, пірнути в м'яку піжаму…
- Зачекайте ще днів зо три. А це ось… - Дістав з кишені два новенькі шелестливі папірці, поклав на край столу, швидко вийшов з кабінету.
Євген Мазур вже чекав у дворі, сперечався про щось з шофером біля піднятого капота.
“Коли б можна видивитись душу, як мотор, - подумав Олександр Кіндратович. Передчував важку, втомливу розмову. Та ще, може, й непотрібну. - Нащо він мені?…”
Але всупереч цим думкам прочинив дверці, кинув під заднє скло капелюха.
- Сідайте. - І вже коли машина м'яко зашурхотіла шинами вниз: - Маю до вас справу. Та й вам, мабуть, кортить довідатись, які козирі викладали на конгреський стіл наші колеги.
Мазур примружив вузькі, монгольського прорізу очі, покрутив ручку скла.
- Немає там козирів. Ті ж шістки та вісімки, що й десять років тому.
Чорний, гостроокий, міцний, він вельми скидався на монгола чи татарина. А може, й справді в далекій давнині промчав з синьоокою українкою в сідлі Диким полем татарин? А потім, темної полохливої ночі, втікала вона з турецької неволі, кутаючи в волохату кошму вузькооке татарченя.
Євген не подивував, що саме його закликав до себе професор. Він вже наперед перебіг думкою розмову і тепер сидів спокійний, навіть байдужий.
Мазур таки ніколи не вірив, що їхня лабораторія може щось реально знайти. А коли б експерименти й привели до чого… Знайшов би він, професор Олександр Кіндратович Білан. Звичайно, аспірант Мазур без зайвого клопоту захистив би кандидатську дисертацію. Та й вже. Білан призначив усім їм обсмоктувати кістки курки, яку називають наукою, їхні теми - часточки його теми. Щоправда, так ведеться не тільки в них.
- Ви що, не вірите в людей… В людський геній?…
- Людський геній діє за найелементарнішим принципом: розумна голова, та дурневі попалася, - голос у Євгена вільний, незалежний, як незалежні і його думки. - Люди самі множать хвороби. Інтенсивність радіоактивності зросла шалено, а відповідно і більшає хворих. Я сам перевіряв її на дощових опадах.
- Один вчений намагався на конгресі довести, буцім рак - природний процес. Мовляв, колись регулювався ріст людськості через чуму, холеру, тепер - через рак. Скрутять його, а тим часом ще посилиться радіація. В процесі пристосування до неї виживатимуть найсильніші… Але якщо навіть так, - мовив по паузі, - ми, лікарі, мусимо обігнати ці процеси. Я чув, ви прийшли до певного результату. Так що наші досліди зрушились?
Запитання прозвучало тихо, ніби аж несміливо. Олександр Кіндратович сам відчув це. І аж розгнівався на себе.
Чому він поводить себе так? Неначе хлопчак. Чому не запитав, як мусить керівник запитати звіт у свого помічника. Мазура взяв до себе на роботу він і показав ціль, дав у руки рушницю…
- Які елементи ви замінили в кільці? - голос його дзвякнув рішучістю.
- Я?… -Мазур дивився в щілини очей, немов у прицільні планки. - Професоре. Щоб не було проміж нас непорозумінь… Тему, ви знаєте, я виконував. Але працював і осібне. І ще одне… Може, комусь видасться сьогодні божевільним, навіть крамольним. Весь наш рід лікував травами людей. Всілякі хвороби. Рак - теж. Я видобув синтетичним способом деякі елементи. І свої додав до них.
- Які ж?…
Це питання мало вирішити все.
- Всілякі, їх близько тридцяти. Іпритні, які в нас у лабораторії, теж. Тільки в інших сполуках.
Ні, Олександр Кіндратович не збирався випитувати. Він не вельми вірив і в Мазурів засіб. Але ж… Хіба не образливо? Справедливо казав Холод про алхіміків. Кумедно й гірко дивитися на них в наш час. Та й хто, як не він, професор, може ліпше побачити, чи є щось в отій алхіміч-ній сироватці! Гнів мішався з образою, вони клекотіли, просмоктувались назовні. В словах, в інтонаціях, в погляді. Немов струмочки крізь греблю: не пускає, загачує, а вони пробиваються знову. Але йому вдалося запакувати їх. Гарний мав би вигляд перед цим хлопчиськом!