- Не повірила б раніше, що ти станеш таким корисливцем. А як прикидався! Як граві То тобі теж власна шкура?…
“І все одно не виведеш мене з терпцю. Не довідаєшся нічого напевне”, - посміхнувся він.
- Тоді виходить, справедливо в пісні, яку ти співав:
“Нема в світі правди…”
- Пісню теж хтось написав. Висловив те, чим вболівав в ті хвилини. Щось любив, на щось злостився.
- Я колись думала: ти ніколи не навчишся жити. Коли ж… Скажи, ти був щасливим?-Вона запитала без дратування, видно, їй справді кортіло знати це.
- Був. І буваю. У вимріях…
- Ні, я справді…
- А я теж. - Хоч вже ніщо не в змозі було навернути його до серйозної розмови. - Бо що таке щастя?
- Що ж по-твоєму?
- А от що. - Він підняв черевика, наставив його проти вікна. - Бачиш дірку?
- Ну?…
- Оце воно.
У їхню розмову зненацька перетяв різкий телефонний дзвінок.
Дзвонили з клініки. Просили його негайно приїхати. Він вже ледве пам'ятав про Ольгу. Подав їй шубу, швидко одягнувся сам. Вона ще щось говорила, але Холод думав про інше. “Коли б там, поки приїду, не сталося чого. Мазур - фанатик. Душа в нього знервована, розхитана”.
Прокіп Гордіяович чекав біди. Адже так не могло минути.
За дозволом, котрий надійшов з союзного міністерства, Мазуру виділили дві палати в клініці. Туди поклали людей, чиї життя вже були проміряні хворобою. Вони знали про це. Єдиною ниточкою, котра в'язала їх з людьми, з життям, були Євгенові ліки. Ох, як це страшно, коли нічого позаду, нічого попереду. Коли всі лишаються, всі житимуть… Ця ниточка тоді вироста до товщі корабельного каната. Холодові здається, коли б можна, він би в кожнім місті посадовив отакого рятівника. Щоб видавав свої ліки, свою віру. З вірою вмирати легше.
“Вам спочатку стане гірше, - говорить Євген. - А вже далі…”
Людям справді гіршало. Але вони чекали того “далі”. Чекали, незважаючи на те, що їх меншало.
Прокіп Гордійович бачив - якусь-то дію Євгенові ліки мають. Людині справді гіршало, відтак - коротке покращання. І далі: летальний ісход. Те ж саме фатальне далі, що й раніше. Холод нічого не запитував у Євгена. Навіть не дозволив зробити таємно аналізу складу препарату. Мабуть, Мазур знав про це, бо при зустрічі опускав голову, розминався поглядом. Чекав, що Холод прийде до нього з питанням. Йому навіть вже хотілося цього. Нехай би й вія, як Білан. Євген би тоді мав право кинути все, піти кудись світ за очі. Щоб утекти від отого дня. Він знав, що той день наступить. І ось - наступив.
Хворому кожен шерех відлунює гуркотом. Кожен жест здається скрадливим і загрозливим. Серед них вже давно прошелестіла чутка, що їх обкрадають, що на них наживаються, напувають їх не тим, що дає лікар. Його вже немає третій день. А. розставлені на тумбочках ліки з темно-коричяевих стали світлими, майже прозорими. Породжена страхом і недовірою напруга лопнула, впала на сестер і няньок. Хворі вчинили бунт. Вони не впускали нікого в палати, вимагали Мазура і професора.
Мазур зайшов до палати попереду Прокопа Гордійовича. Маленький, зіщулений. Він ступав по зболених надіях, по живих поглядах. Очі… Ті очі!… Ладні ввібрати в себе весь світ і неспроможні взяти крихти його радощів.
Євген розглядав пляшечки до світла, капав ліки на долоню, куштував. Він не підводив очей.
Холод стежив за ним, а в самого в грудях натяглися сі струни, плакали тихо, без голосу.
- Це не мої ліки, - ледве чутно сказав Євген, дійшовши до кінця палати. - Завтра ранком вам принесуть справжні. Тепер я буду стежити. Заспокойтесь, чекайте до ранку… Він втікав з палати…
Сам, без запрошення, зайшов до кабінету професора, важко опустився на диван.
Так сидів довго. Гуляла за вікном метелиця, терлася шорсткою щокою в шибки. Десь внизу простуджено кричав паровоз.
- Ліки мої, - нараз випростався він. В Євгенових очах горіла рішучість самогубця. - Мої. Я знаю, що тепер мені… Але я хочу, щоб ви… Ні, не для того, щоб місце… Я віду. Тільки знайте: я не шахрай. Ви бачили самі - організм реагує… Вони ще побачать… Я ось зараз вам все… Дайте аркуш паперу…
Холод і далі палив цигарку.
- Мені - не треба. Або всім, або нікому. Завтра в нас конференція. Виступіть - і розкажіть. Є люди, які стоять до істини ближче, ніж я. В сто крат ближче.
Холод не був певен, що Євген послухає його. Мине ніч, мине хвилинна розпука… І тому вдарив безжальними словами: