Вийшов з залу останнім. Брів берегами, стежкою попід старими вербами, які ще, мабуть, пам'ятали його дитячі кривди.
Він тоді був малий, і кривди його були недорослі. Швидко переростав їх? А чи дорослими були його мрії? Десь отут, сховавшись в густих кущах, шукав відповіді на оте одвічне: я і життя. Ким буду, що звершу в ньому? Як мушу жити? Коли б знав тоді, що через тридцять років знову стоятиму на цьому місці, нездатний відповісти ііа нього. Як жити? В чому ховається зміст життя? В тому, щоб шукати увесь вік? Шукати і не знайти? А може, саме це й має сенс. Коли б знав напочатку відповідь, то чи захотів би йти далі. Навіщо? Адже попереду відомо все.
А може, захований він в способі шукання? Шукати правдиво і щиро, шукати для себе чи для когось, шукати в добрі чи в злобі? Всі разом ми шукаємо щось своїми життями? Хто ж, зрештою, стоїть найближче до цієї відповіді?
Прокіп каже: той, що посіяв зерна. Для себе й для інших. “Що ж посіяв я? На що сподіватись тепер? І що маю робити? Який же я… справді безщасний…”
Думки згоряли, не встигнувши злетіти. Немов голуби на пожежі. Олександр Кіндратович не зглянувся, як утих за спиною гомін, як розтанули в пітьмі мерехтливі вогники. Зупинився аж біля могили. Зупинився сам, зупинилася думка. Аж ген на першій борозні, на першім покосі.
Сидів на могилі, слухав, як засинає поле. Весняне поле засинає довго. Десь там, всередині - в землі, в стеблині шумують соки, будять до життя. Це чує і птах, і звір, і людина.
Повіяв вітер - тугий, прохолодний. Щось давнє повіяло з ним у душу. Біланові пригадалося, як колись ходив за плугом. От там, під грушею-степівкою клали вогнище.
Ні, він ніколи не забував запахів цього поля. І струна, котра в'язала його з ним, не обривалася. Він певен цього. І інші казали це. У нього і в місті… Палісадник, соняшники, вишита полотняна сорочка…
Вітер тужавів, гудів йому щось у вуха. І, може, тому, що лишився з ним віч-на-віч у пустельнім полі, а може, після оцих гірких зборів, але почував, як щось важке, гостре тиснуло на серце. Так, від нього більше нікуди сховатись. І раніше знав, що то - обман. Що й соняшники, і сорочка - цяцькові, несправжні. Вони утверджували за ним славу людини простої, щирої, “з народу”. А ще сільська говірка, якої цурався, коли виїздив до іншого міста, потрапляв до іншого оточення.
Ця думка прийшла такою простою й такою оголеною, що йому стало страшно. Страшно себе, страшно тяжкої степової мовчанки, синього чистого неба. Зрозумів: такі ночі розчахують мозок або рвуть серце. Рвучко, несамохіть поклав руку на серце і прийняв одразу ж.
Спотикаючись, майже побіг на поодинокі вогники засинаючого села.
Знову виплила перед зором річка, стара верба… Відтак щось біле… ніби операційний стіл… Якісь обличчя. “Що це? Марення? Я хворий… Ні, ні, я не хворий… Ось, почуваю все. Це так…”
Стомлений тілом, спустошений душею, ледве добувся до хати. Сів на призьбу, прихилився спиною до стіни. Вечірній гомін, теплі вогники в вікнах потроху розвіяли його настрій. Він аж здивувався тому, що діялось з ним допіру.
Відшукавши під порогом ключа, відімкнув двері.
Мати і Костик спали на печі. Старечий сон - чутливий, пташиний; вона пробудилася на перший згук, хотіла злізти з печі, подати вечеряти, але він сказав, що їсти не хоче.
“Це ж і мати завтра довідається”, - прокралася думка. “Ну и нехай”, - спробував прогнати її, мов обридливе котеня. Але вона вернулася знову. Уклалася в узголов'ї, проганяла сон. Розумів, чим упадуть збори на материну голову, і несамохіть шукав виправдання.
Сюрчав під піччю цвіркун, тихо, знайоме, ніби ткав для нього нитку споминів. Наївних, милих. Поспішав до них з радістю. Вони повели його в ті дні, коли прикрощі забувалися, ледве висихали сльози, а радощі чекали скрізь. Але сьогодні йому не вдалося сховатися в сні. Йому наснився садок, малинові хащі, в яких кури повибивали кубла. Сидів у гущаві і чув, як перемовлялися в дворі його мати та батько з дідом Ічки та з сусідами. Дід Ічки казав, що Сашко тільки що мало не спалив його клуню. Поставили на току якусь трубу, щось покрутили, труба вистрелила, і загорівся прикладок сіна. Добре, що він саме нагодився. Ось де картуз - загубив, утікаючи.
Сашко чув, як люди кинулись шукати його: до клуні, на горище, за погрібничок, душа кого тремтіла з страху, тіло горнулося до землі. А вони вже йшли до малинових хащі. Зараз відшукають, витягнуть, поведуть у двір. Мабуть, битимуть різкою. Але ж… Яке мають право бити його? Професора?
Пробудився від легенького поштовху. Видіння ще стояло перед очима, але він уже збагнув, що то лише сон. Над ним, в узголов'ї, - материне обличчя.