йому сповнилось сім років, коли його і трьох братів стали в селі називати Холодовими сиротами. Найстарший на той час служив у багатого господаря, дядька Клима, чоловіка доброго, лагідного. Брат перейшов до іншого, Гадючки, а Прокопа віддав на своє місце. Дядько Клим таки жалів хлопця, навіть сварив жінку, коли бачив, що та споряджає йому в поле голодну торбу. А потім… Потім брати послали його до школи. “Нехай хоч один з нас знатиме грамоту”. Вони перейняли на себе частку Прокопової праці на його школярські й студентські роки. Найбільшою мрією Прокопа-студента, його обітницею було віддячити братам. Але Прокіп так і не сповнив своєї мрії. Не встиг сповнити її. І зараз, коли згадує братів, котрі позначили своїми могилами героїчний шлях із Сходу на Захід, йому здається, ніби він несе перед ними провину.
Ще довго того вечора брів Холод по життєвій ниві. А вона була геть у бурчаках, корчовинні, поросла будяччям і тернами.
Професор не помітив, як велика стрілка годинника прибрела до дванадцяти, як впало за прочиненим вікном нічне безгоміння. В тому безгомінні, в тиші гойдалися поодинокі сплески трамвайних дзвінків, гаснули. Десь далеко нервово скрикнув паровоз і теж умовк.
Клацнув у замку ключ, скрипнули двері. Видіння щезли, мовби й не було їх зовсім.
- Ох, і їсти хочеться, собаку б з'їв, -гукнув з порога Олег, радий, що батько не спить.
- Собаки поки що нема, є смажена качка. Чому так пізно? - розправив натомлені плечі, пройшов слідом за сином на кухню професор. “От Олег вже приходить з гулів, - подумав здивовано. - І коли він виріс? Ще ніби вчора бігав у куцих штанцях. От тобі й круговерть життя”.
- Так де ж ти блукав? - повторив запитання.
- Ми всі, ті, хто з нашого класу, в сквері зібралися. Хто куди подав документи, де який конкурс… Не згляділись, як і дванадцять. - Хлопець розривав руками м'ясо, поглядав скоса на батька.
Прокіп Гордійович бачив, що син хоче щось сказати, але назустріч його словам не поспішав. Він не сварив сина й за пізній прихід додому. Холод взагалі намагався не надокучати йому мораллю, багато чого пробачав. Пробачав за правдивість. Ще жодного разу син не поступився правдою перед власними дрібними життєвими вигодами.
- Тату, ти багато зробив за свій вік операцій? - якось непевно мовив Олег.
Батька здивувало і навіть трохи спантеличило таке запитання.
- Чи багато? Не рахував. Хіба що приблизно…
- Ти й директора інституту оперував? - запитував Олег далі, не чекаючи на відповідь.
- Ну…
- І він… тобто поважає тебе?
Олег схилився над сковорідкою, буцім розглядав щось на ній.
- Я його поважаю, то, либонь, і він мене, - знизав плечима батько. - А що?
В непевну мовчанку втислося цокання годинника з кабінету, теж якесь несміливе.
- Та… Кажуть, на екзаменах ріжуть, навіть коли відповіси на всі запитання. Може… Щоб, якщо на всі запитання… Тобто не я, а Ліля…
Під батьковим здивованим і трохи іронічним поглядом син затнувся, зіщулився. Він навіть втягнув у плечі голову, неначе чекав удару.
Але удару не сталося. Професор повернувся і, широко ступаючи, пішов з кухні. Причинивши за собою двері, довго міряв з кутка в куток кабінет. Глибока затяжка - вісім кроків у один кінець, знову затяжка - вісім в протилежний. Спалахнуло за гофрованим склом дверей в сусідній кімнаті світло, але незабаром і згасло. Олег ліг спати.
“От перша неправда, - подумав прикро. - Хоч і не з розрахунку, не для власної користі… То й що? Хіба це виправдання… Чекай, - зблиснув інший здогад. - В інституті можуть і так, без прохання. Кому не відомо там прізвище?”
Медичний інститут мав дослідною базою їхню лікарню. І він, і інші професори лікарні вели викладацьку роботу.
Хвилину повагавшись. Холод підійшов до телефону, зняв з важеля трубку. Прокіп Гордійович знав, що Скирда, директор інституту, має звичку працювати вночі.
- Степане Митрофановичу? - покликав, зачувши коротке, невдоволене “слухаю”. - Не спиш? Ти тільки не здивуй. Це Холод… Ні, ні, не в лікарських… Мій син поступає в інститут… До нас. Він і Біланова. То щоб… Ні, навпаки. Ніяких полегшень. Поступить - нехай, не поступить-теж не зле… Так. І не збирався. Біланова? Мені здається, дівчина розсудлива, йде туди за серцем. А там - хто його знає… От і добре. Все гаразд… Лягаю спати.
Однотонне гуділа трубка, але професор ще довго не вішав її. Йому аж жарко стало по цій розмові.