Секретар вийняв з кишені блокнота, послинивши пальця, перегорнув кілька сторінок.
- Левицька. Ви на минулому семінарі не знали про становище в Лаосі. І взагалі про цю країну… Так я вам відшукав статтю в журналі, тільки глядіть, журнал з бібліотеки, єдиний примірник…
Прокіп Гордійович з жалем подивився на секретаря, хотів піти мовчки, та таки не втримався:
- Вам не шкода?… Вона його загубить у кущах.
Дівчина пирснула сміхом, однак всім своїм видом ствердила: мабуть, так-таки воно й станеться.
Секретар провів Холода недоброзичливим поглядом.
Прокіп Гордійович трохи кривив перед собою. Адже мав кому вилити жалі з серця. Щоправда, він би швидше роздушив його, аніж дав пролитися жалям. З тим чоловіком вони сходились не часто і більше сварилися або кепкували обопільне. В такий спосіб ховали свою приязнь, свої почуття. Дружба ж їхня в'язалася міцно, на ній червоніли краплини крові.
Тимофій Шах - сторож лікарні, а влітку ще й садівник. Химерний і правдивий чоловік. Химерно і дивно склалося його життя. До війни він пас колгоспні вівці в селі Куца Балка на Херсонщині. Сімнадцять років стрічав і проводжав ранкову зорю в степу, під дощами і сонцем, від котрих ховала його лише стара парасолька. Латана-перелатана, мала вона по селу великий посміх. Старі діди казали, що під такою ж парасолькою, якщо не під цією самою, до революції водила на шовковім ретязі цуцика володарка економії графиня Липецька. Вона затуляла парасолькою від сонця і себе й цуцика.
Тимофій Шах свої вівці парасолькою не прикривав. Але доглядав їх, либонь, ліпше, ніж пані цуцика. Вони в нього котилися і врунилися кучеряве на всю Херсонщину. В трудній роботі, в безсонні випас собі Тимофій Шах на ранкових росах орден. А що на той час в селі не стало горілки, мав він з своєї нагороди не тільки шану, а й користь. Кому весілля, родини - поспішали до Шаха. Вваживши на прохання, вівчар надівав піджака з “Знаком Пошани” і йшов легкою пастухівською ходою до станційної крамниці, а повертаючись звідти, притримував руками кишені піджака. Опріч вівчарства мав Шах ще й інше ремесло. Майже все своє життя робив на портрети рамки. Тимофій Шах пам'ятав керівників краще за самого секретаря райкому. Якщо хтось губив у пам'яті, в якому році було обрано чи звільнено когось, - бігли до Шаха. Він тоді для чогось заглядав собі в покраяну глибокими рисками, пошрамовану долоню, поворушивши хвилину беззвучно губами, казав уголос: “Так… На нього я робив велику дубову раму… Ні, пробачте, брешу на слові. Згодилася стара. Дубову, це на…” І знову заглядав у долоню. І хоч нічого цього туди не було вписано, життя вкарбувало в Шахові долоні немало своїх повістей. Пастушою гирлигою, прикладом гвинтівки, заступилном, ціпилном, грабилном - всіма сільськими і міськими найтяжчими “илнами”. Кілька знаків вписало воно йому в війну санітарними ношами. На тій путі доля й звела його з Холодом. Вони тримали з різних кінців одні й ті ж величезні фронтові ноші. Разом потрапили до полону, разом втікали, разом ходили в люті штрафні атаки, їх поранило одним снарядом, і вони попали до одного госпіталю. А далі Холод вже не захотів відпускати Шаха. В один день і демобілізувалися. Холод поїхав до Києва, а Тимофій у свою Куцу Балку. Був він рядовим, а від рядових жінки за чужі помилки не відступаються.
Однак лишаговата пляма полоненого чорніла й на ньому. її бачили здалеку і поспішали звернути з Тимофієвого шляху вбік. Тоді саме скінчилась війна. Всі колишні Шахові замовці горілки, кого обминула на війні куля, ходили по селу попід руки, в орденах, в погонах, співали пісень, тільки він сидів на порозі землянки, самотньо тесав для клубу нову велику раму.
Йому навіть не доручили овечок. А єдиний Тимофіїв довоєнний орден згорів у вогні разом з хатою. І така вхопила Шаха за серце образа, така туга, що він вперше за своє життя гірко напився, почепив на груди дві низки медальйонів і брошок, - єдиний трофей, який приніс з війни на забавку дітям, - і пішов на шлях. Медальйони тонко дзвеніли, позаду бігла табунцем дітвора, завбачливо звертали з шляху дорослі. А другого дня, похмелившись, Тимофій спакував у мішки нехитрі хатні пожитки, найняв у індуса коня і, посадовивши на воза жінку та дітей, підпалив стріху землянки.
- Нехай все старе піде прахом, - сказав за ворітьми. - А ти не скигли, дурепо. Все одно на рамках я тепер на всіх вас не зароблю.
Більше року Шах жив у Києві, в Холода. Потерпав цнотливою селянською душею, ночував з жінкою в сторожці, віддаючи лише дітей у хатнє тепло, а на другий рік Прокіп Гордійович виклопотав йому кімнату в підвалі.
Тепер Шах мешкав у тому ж будинку, що й Холод, на першому поверсі.
Для Прокопа Гордійовича Тимофій Шах - книга, яку він найповніше прочитав. Та водночас в тій книзі не вистачало одного розділу. З неї було вирвано кільканадцять сторінок внутрішнього монолога.
Все життя Тимофій Шах щось думав. Та так нічого й не сказав. І не вчитавши тих сторінок. Холод не міг достеменно відгадати: чи скаже?
Шах сидів на маленькому стільчику біля кухонного столика, довбав щось стамескою. Холод, віддавши добридень жартівливим “скрипиш?”, підсунув і собі ослона, але Тимофій похапливо змів з колін стружки.
- Чого ж тут? Неначе хати немає.
- Може, ти там самогон вариш, боїшся впустити. А це ж на якого портрета?-вказав на свіжостругані планки. - Клуб замовив?
- Клубам тепер постачають майстерні, оптом, а це, як отой казав, на просту людину - на свою бабу… А чого це ви, Гордійовичу, - постеріг він Холодів сумовитий настрій, - насичувались. Про що думаєте?
- Про смерть.
- Хіба вже пора?
Вони перейшли до світлички. Квартира в Шаха невелика: дві маленькі кімнатки, чуланчик. Чуланчик сторож теж переобладнав під житло, там колись жила старша дочка. А що дочка й син роз'їхались кожне шукати свою долю, то старі впустили собі квартиранта - Євгена Мазура.
Мабуть, це легковага, і Холодові самому смішно з цього, але йому кортить подивитись Мазурове житло. Він знав цього хлопця й раніше, проте зараз чомусь не міг поєднати того, що уклалося в уяві, з тим, що розповідали в лікарні. Либонь, випустив щось, не розгледів.
Впіймавши зацікавлений Холодів погляд. Шах прочинив двері комірчини.
- Постояльця немає. А дверей він не замикає. Тільки виварку. В неї не дає заглядати нікому. - В голосі легка іронія. Але так він розповідає про всіх. Здебільшого ще й зображає тих, про кого розказує. Але зараз разом з іронією здивований Холод ловить і шанобливі нотки. - Хочете - погляньте.
Холод підійшов до прочинених дверей, пересягнув поглядом поріг. В тісній комірчині - ліжко, плетена етажерка з книжками, стіл, два стільці. На підвіконні - колба і штатив з пробірками. В кутку, за ліжком - на саморобнім ослоні, - великий цинковий бачок. Звичайний бачок, які ставлять в шкільних коридорах та сільрадах, тільки накришка до нього примкнута величезними замками за приварені металеві вуха.
- Оце він у ній, - чомусь стишив голос Шах, - варить на плиті зілля. А потім вносить сюди. Три дні лікарство настоюється, і вже тоді роздає.
- Всім роздає?
- Всім. Отакий чоловік. Бачили - на дверях написано, коли приймає.
- Оглядає він хворих, вислуховує?
- Ні, бере пляшки і наливає. Всім-всім. Як Ісус Христос. Ще дає папірці, в котрих сказано, який харч вживати хворому. На машинці папірці вистукує. Якби він захотів, давно б озолотився. Але ж жодної копієчки… І то даремне прокуратура до нього сікається. Викликають, підсилають своїх з пляшечками… А це ж, либонь, і він, - прислухався до далеких кроків.
Справді, клацнув замок, грюкнули двері. Євген ще довго стукотів, шарудів у коридорі - роздягався. Відтак вступив до вітальні. Мокрий, стрижений, - подарунок собі на день іменин, - зім'ятий, стомлений. На носі, на випнутих вперед вилицях - крапельки дощу. Видно, він не почував їх. Під вузькими, зжмуреними очима - нервозні тіні. Здавалося, Мазур щойно вибрався з вуличної аварії.