- Ну, ти…- одхиляючись од її дуль, муркнув Ілько.- Бо як дам…
- Ха-ха-ха! Ти? Даси? Ану, спробуй, ану, ану ж, ну! Чого ти? На ще, на! Бий же! Тьху на тебе! Тьху у самі твої гарні очі!… У, паршивий! А ти, сатано руда, не посміхайсь, не задавайсь! Ти думаєш, я не знаю твоїх думок? Знаю, знаю! Тільки ти не задавайся. Я йому плюю в морду, і піду до його, і буду ходить. На зло тобі буду ходить, бо він - гарний, а ти - рудий! І ось вам обом, прокляті, ось! - і, тикнувши з ненавистю дві дулі, блиснула очима, насунула хустку й швидко пішла з двору.
- Скажена баба, їй-богу! - ніяково всміхаючись, промовив Ілько, сідаючи на призьбу. Андрій мовчки всміхнувся, підняв із землі соломинку і сів рядом. Навкруги після галасу зробилось наче ще тихіше, тільки десь далеко-далеко гавкали собаки та вітер злегка шелестів соломою.
- Підеш завтра на ярмарок? - помовчавши трохи, спитав Ілько.
- Небезпремінно. А ти? - підвів голову Андрій.
- Та хто його зна…
- Гайда вдвох!
- Чого?
- Поможеш мені.
- Та у тебе ж Остап є.
- Та ну його к бісу - самого Остапа: він або спить, або п'є… Та й чорт його зна, де його шукать. Гайда ти… Га?
- Та хто його зна… їй-богу…- зам'явся Ілько.
- «Та хто його зна!» А що ж ти завтра робитимеш? Коли ж і заробить, як не завтра? Та й «робота» ж яка:
підійшов до того, кого покажу, розпитавсь, назвавсь родичем і пішов із ним у пивну… Хе-хе-хе! Робота! А в кишені вже і є десятка… Га? А ще розумний хлопець!
- Та я розумію, чого ж,- образившись трохи, промовив Ілько,- що ж тут не розуміть? Звісно, можна заробить. Але… не люблю я ходи-и-ть, та говори-и-ть, та піддурювать. По-моєму, побачив, узяв - та й герехт!… Або як що - в морду, в ухо…
- А потім побачили, взяли - і в тюрму. Так?
- Ну!…
- От то-то ж бо і є, що «ну»! А тут, брат, прийшов, побалакав, зробився родичем - і йди в пивну, і не одвічаєш!
- Та воно так,- згодився Ілько,- коли ж… Ну, а як він не повірить і не захоче одійти од воза?
- Ну, як-таки не повірить! Мурло дурне, зрадіє…
- Ну, да, зрадіє… А як його з їм балакать?
- Прямо говори, що знав його батька, брата, чи що… Приплети сюди свого діда, бабу…
- Та хто його зна… Ні, їй-богу, Андрію, я не можу. Що друге, знаєш, я можу… Хіба ж я коли одказував? Чи підпалить жида - палив; чи розбить кого - бив. А се, приставляться… Не можу!
- Скажи, що не хочеш,- усміхнувся Андрій.
- Ну, от ще! Змовкли.
- Чого то вчора до тебе батько твій приходив? - трохи згодом промовив Андрій.
- Та звісно, чого! - засміявся Ілько.- Умовляти, щоб я кинув гулять та за роботу взявся.
- Ну?
- Ну, а я йому сказав, що тоді буду робить, як буде робить Клейтух, Тартаковський і усі багачі.
- А він?
- «Так вони,- каже,- не грабують».- «І я,- кажу,- не грабую».-«Брешеш,- каже,- ти,- каже,- тим і живеш!»-«Ба ні,-кажу,- як на те пішло, то вони саме й грабують, бо деруть і зі слабого і бідного, а я з бідного не деру…»
- Бо чортма того драть! - хитро підморгнувши, усміхнувся Андрій.
- Ну, да! - зареготався Ілько.- На чорта мороку зачіпать із бідним, як на багатому можна поїхать?…
- Хоча бідного все-таки жаль…
- Та ну да, жаль! - підхопив Ілько і подивився пильно на Андрія.- Звісно, бідний - що? Зараз заплаче…
- Ну, а батько ж що?
- Та що? «За се,- каже,- на тім світі з тебе будуть шкуру драть».-«Еге! - кажу.- До того світу далеко, а як другі тут деруть, то чого ж я не можу з них подрать?»
- А він що?
- Плюнув та й пішов додому.
- Ну, да,- почав Андрій,- то все, бачиш, так. Коли ж одне… Багачі, бач, як деруть, то хоч не б'ють. А ти ще й б'єш.
- Ну, що там! Ударю раз, два…
- Ого! Добре раз, два,- засміявся Андрій,- а як тому ковбасникові щелепи звернув?
- А чого ліз? - зареготався Ілько.- Я йому…
- Бач, якби ти робив так, як я,- перебив Андрій,- не бив, не заводився, а тихо та любо, то й було б, що ти й не грабуєш…
- Ну да,- муркнув Ілько.
- А то ти і змалечку усе б'єшся. І тобі достається. Пам'ятаєш, як раз тебе трохи не вбили на базарі? Якби не я, то й убили б, мабуть.
- То коло Хаїмовського?
- Еге ж.
- Ну, так їх же було з трийцятеро, а я сам.
- Та то все одно, а вбили б.
- А вбили б, гаспиди! - зареготавсь Ілько.- Якби не підскочив ти, убили б!
- А як хлопцями ще були,- підхопив Андрій,- то раз у раз же я тебе визволяв, бо то з тим, то з другим заведешся… Та і в школі…
- А як на ставу? Жиденята? Та і в школі… А як зі школи з тобою тікали, пам'ятаєш? Ти, бувало, ховав книжки біля Ривки у бур'ян. А знаєш, тоді якось веселіше було! - оживився Ілько.- Бувало, пам'ятаєш, цілий день на річці… товариші…
- Хм!…- гірко усміхнувся Андрій.- То правда, що тоді тільки й товариші, як самому біда… А тепер як допомогти тому самому товаришеві, то й нема… Ех!…
- Та чудний ти, їй-богу, Андрію! - винувато глянув Ілько.- Хіба ж я не хочу?
- Та ну да, не хочеш! Тут же нічого важкого нема.
- То тільки, говориш, підговорювати у пивну?
- Більше нічого! Там уже я сам з Гришкою.
- Та я піду… А десятка ж буде?
- Як удачна робота буде, то й дві дам!
- Ну?!
- Їй-богу! Так обіцяєш?
- Обіцяю.
- Їй-богу?
- Їй-богу.
- Ну, гляди ж! - встав Андрій.
- О! Куди ж ти? Посидь іще, побалакаєм. Усе згадалось…- Встав і Ілько, кисло витягнувши лице.
- Ні, ніколи… Треба ще… Так не обманеш?
- Та вже сказав… Та посидь, поговорили б…
- Ну, гляди! Прощай!
«А все-таки до Остапа треба зайти, приготовить про всякий случай»,- виходячи з двору, подумав Андрій і тихо пішов улицею, що спускалась у яр, потім ішла на другу гору і пропадала між хатами.
На самому дні яру, біля криниці з великим журавлем, обсаджена навкруги садком, стояла хата Марка Чумарченка, батька Мотриного, удовця-звощика, гіркого п'яниці, приятеля Ількового і Андрієвого. Порівнявшись із хатою, Андрій спинився і глянув через тин. На призьбі сиділа Мотря, склавши руки й дивлячись замислено кудись убік. Андрій постояв трохи, подумав, криво-ніяково всміхнувся і став перелазити через тин. Почувши шарудіння, Мотря повернула голову, пошукала очима і, зобачивши Андрія, похмурилась і одвернулась.
- Болить і досі? - тихо спитав Андрій, сідаючи біля неї й беручи за лікоть. Мотря, не повертаючи голови, шарпнула руку і знов склала на коліна.- Дуже болить? - ще тихше спитав Андрій. І в тихому сьому питанні, наче в розбитому голосі, було стільки теплої ласки, стільки благання й жалю винуватого, що у Мотрі наче мороз пройшов по тілу, а серце здавилось страшним до муки жалем до Андрія, до себе, до своєї щоки, що й досі ще палала, до побитих рук, ніг, до всього свого понівеченого життя. І Андрій почув, як та рука, що перше пручалась, задрижала в його руці, побачив, як великі очі її налились слізьми, як губи якось по-дитячому скривились і затремтіло підборіддя. Андрій похолов, завмер. Сі очі, що налилися слізьми, сі горді губи, що скривились по-дитячому, се уривчасте хлипання, се тремтіння тіла, се тяжке ридання Мотрі - тої Мотрі, що тільки злісно-весело сміялась раз у раз на всі його бійки та гордо всміхалась на всі його скажені речі, в якої він ніколи не бачив і не думав побачить сих сліз, сих скривлених губ,- се все було так несподівано, так дивно, так невимовно-чудно, пронизало його таким гострим болем жалощів, що спершу він нічого не міг вимовить, тільки якось, піднявши брови, зблідши, ніяково скрививши губи в усмішку, силкувався піднять її голову, одтулить од лиця її руки, заспокоїть, потішить. І вже як ридання стали стихать, а руки перестали давить його шию, він зміг пробурмотать:
- От!… Хм! Ти диви… От нещастя… Ну, буде, ну, годі… От то! Та бог з тобою… От то! Ну, годі ж… От то… Ти диви…