У неї кругле біле обличчя з темними тінями під очима, рухливе – на кожне слово своя мімічна зморщечка, воно живе кожною своєю жилкою і складочкою. Кожна думка та емоція пробігає, наче кінокадр на білій стіні. А ще вона пускає бісики. Гречка подумав був, що жінка прислухається до розмови в кімнаті, аж вона раптом глип – на нього… І знову стоїть собі, байдужісінька.
Осип Гречка, притиснутий її грудьми до стіни, роздивляється красиве обличчя жінки, яка прохромила його шпилькою свого холодного іскристого погляду.
– Я роззуюсь… – каже він, щоб якось утекти з-під цього погляду, і пробує нахилитися, та мимоволі наштовхується на губи, що легенько ковзають йому до рота, а потім, наче нічого не сталося, даленіють:
– Ви, Ганно Василівно, проходьте, торт поїсте. У мене тут гості і ніякого потопу…
А Надька думає – і як це було на неї та й не задивитися? Задивлятиметься, ще й як задивлятиметься. І Осип Гречка справді задивляється, бо ніяк не второпає, чи це йому баба в коханки набивалася, чи що… І рот у неї мармеладом пахне. Та більше йому не випало з нею ні поговорити, ні поглядом зустрітися. Навпроти за столом сидить далека, весела і досі вродлива жінка, яка допіру так пахла йому мармеладом. Згодом Осип Гречка голосно каже, що йому вже пора, а вона й не глянула, наче його і на світі не існувало.
Надька, підстаркувата красуня з печаткою полатаного безталанного життя у погляді, подумала – ото б усі пліткували, якби в мене молоденький залицяльник з’явився. Вона любить подратувати поважних матусь порядних сімейств, які при плиті та за чоловіковою спиною вік відвікували і не мали інших розваг, ніж розсівшися перед будинком із плетивом своїх безконечних шарфів, обговорювати її, мовляв, і вдягається не за віком, і фліртує, наче молода, та й, урешті-решт, нема вже чого цій єврейці тут швендяти, пора на історичну батьківщину. Насправді вона не була єврейкою, але ретельно це приховувала. Бо євреями зазвичай називають людей, яким заздрять, – успішних і мудрих. Тому ці чутки піднімали її у власних очах, свідчили, що навіть у шістдесят вона може заткнути за пояс цих матусь, безпорадних перед власними комплексами. Надьці тільки й треба, щоб про неї пліткували. «Хай знають», – думає. Від людських побрехеньок вона розквітає, виструнчується і молодшає, навіть золоті персні на пальцях блищать яскравіше, і вона солодко мружиться від запаху людського поголосу, мов кицька, внюхавши смажену курятину.
Бо як не пліткувати про таку цікаву авантюрну людину, в якої два імені – Надія та Верона? Взяти хоча б дідка зі смугастою торбою, який щотижня до неї навідується, а потім вони напиваються вдвох у кнайпі, наче найкращі друзі, і вертаються додому, хитаючись, немов дві сухі гілки на дереві з опалим листям. І неодмінно десь у темній простоволосій ночі їх підстерігає погляд ласих до пересудів кумась.
І саме тоді, коли вона на піку захоплення собою уявляє, які немилосердні плітки рознесе завтра Ганна Василівна про те, що Надька фліртувала з її внуком, коли вона, окрилена думкою, що Верона повертається із забуття, несе до чаю мармелад, Зеник фотографує її з тацею в руках і з поглядом, яким вона вдивляється у мрії, – зі стертою помадою та осипаною на комір темно-фіолетової сукні пудрою.
Через тиждень він приносить їй готові світлини, на яких стара жінка тримає тацю з мармеладом.
…Перед ним у затінку соснового лісу стояв чоловік, обперши собі на ногу велосипед, і його тінь була схожа на сім тонконогих комарів, розташованих у такій послідовності, що там, де закінчувалась тінь першого, розпочиналась тінь наступного. Червоний стиглий глід підкреслював рудизну волосся, і на тлі темно-зеленого хвойного лісу чоловік палав, як свічка.
Руденький худий чоловічок із непомірно довгою шиєю і сузір’ям вологих прищів на підборідді накачував велосипедну камеру. До багажника було прикріплено ванночку для немовлят, на кермі висіла велика продуктова торба, в якій, схоже, були якісь пляшки. На чоловікові була дешева брезентова куртка, що додавала йому віку, та масивні квадратні черевики – у таких сільські хлопчаки люблять ходити по багнюці. На голові в рудого була в’язана смугаста шапка, схожа на велетенський вовняний засіб для безпечного сексу.
– Добрий день, – привітався він, усміхнувшись на диво білими зубами.
«Де в такому здихлякові взялося стільки кальцію?»