– Може, підкинете мене до перехрестя, бо ровером ще дуже довго їхати. А від перехрестя я – миттю. Мене дружина з новонародженою дитинкою чекають.
«Ще чого», – подумав, тамуючи лють.
– Нам у місті ще не увімкнули опалення, то я дружину перевіз на село – там тепла піч, не померзнуть. І щодня їжджу туди після роботи ровером, – розповідав рудий однотонним хрипкуватим беземоційним голосом.
«Погань. Огидна балакуча погань», – подумав він.
– То що, допоможете добратись? Я сам із Яблуньки, там мої батьки живуть, – продовжував гомоніти чоловічок, ігноруючи холодну осінню мжичку, таку сприятливу для розвитку гнійних процесів та паличок Коха.
Рудяк мав непропорційно великі руки з набряклими від важкої роботи венами, вузькі, але м’язисті – і це ще більше дратувало – плечі.
– То як, підвезете? – нарешті рудий прищавий чоловічок накачав камеру. – Бо як ні, то бувайте. Уже поночіє.
І тоді він сів у свою тачку, розвернувся, щоб лобове скло дивилося просто на маленького чоловічка, і на повній швидкості рвонув на нього. Навколо шумів ліс, листя зграями мчало під колеса, кружляло хвилями на вітрі, гостро пахло глицею, гілки зі стиглим глодом схилялися над дорогою – червоні краплі плодів, червоні краплі крові…
«Падлюка, покидьок, – думав із ненавистю, – злодій, огидна тварюка, паразит». Йому аж у голові паморочилось, але знав, що це таки станеться, що він це таки зробить. А як ні, то просто помре від ненависті до цього щигля, який ледь сягав йому до грудей. Щойно його побачив, одразу зрозумів, чим усе завершиться.
Потім він подивився на потрощене колесами його машини тіло, на червоний глід, на рудувате листя придорожніх осик, що, наче риби-мальки, мчало за течією вітру назустріч червоним небесам – небо червоніє на холод, подумав він. Кусав губи, щоб стримати усмішку – Карлсона знищено! – бо усміхаються тільки психи, а він не такий, він нормальний. Він має право. Це була наче дуель, яку він виграв.
Поїхав у місто, ретельно вимив машину, трохи подряпану спицями ровера та дитячою ванночкою. Ванна перетворилася на скалки кольорової пластмаси, ровер – на зігнуту залізяку.
Потім зайшов у кафе, де замовив собі кави та здобну булочку, і з апетитом поїв – полудень. Під вікном кав’ярні – теж ріс глід. Червоний, підсвічений пурпуровим сонцем. Колір перемоги.
Фотографія в газеті
Надька вдягнула вузеньку білизну, тугий пасок, темну спідницю, в якій її не зовсім ідеальне тіло мало б гнучкіший і стрункіший вигляд. Підщипуючи брови біля вікна, зауважила на вулиці тонку зграбну юначу постать, що прямувала просто до їхнього під’їзду – швидко, трохи налякано, трохи знервовано, глибоко зануривши підборіддя в комір, а руки в кишені. Тому Надька відклала вбік щипчики, швидко вдягнула темно-фіолетову блузку, взула фіолетові чобітки, накинула шарф, пальто і помчала вниз, щоб перестріти його, наче випадково, – запахом, дотиком, голосом. Їй у спину гухнула хвиля музики – Огінський, – клацнув замок, і вона збігла легкою ходою молодої жінки сходами вниз. До малого, якого вона поцілувала на своє шістдесятиріччя. Ні, Надька не думає, що в них може бути роман, вона взагалі ні про що не думає. Просто хочеться про себе нагадати, відчути, що вона ще красуня, ще весела, ще ого-го. І лице в лице зустрічає Гречку.
Він налетів просто на її випнуті груди, мало не збив із ніг, аж сумочка впала на сходи, розсипався дріб’язок, полетіли в один бік ключі, в інший помада, кришечка відскочила, і Гречка побачив її напівстертий червоний, мов кров, стовпчик, а нахилившись над сумочкою, не зміг відвести погляду від Надьчиних губ – рисочки зморшок вертикальні, замасковані пудрою, кінчик язика і запах – запах мармеладу, соковитих груш, чогось іще. Таке наповнене життям жіноче тіло – просто перед ним, і голос:
– Ти чому такий збентежений, малий? Проблеми? Може, я чимось допоможу?
І Гречка раптом усвідомлює, що саме вона може йому допомогти. Вона ніхто – не родичка, не друг. Вона може допомогти. Вона ще хоче, мабуть, пофліртувати, хоче, мабуть, почути комплімент – червона помада, вертикальні зморшки біля губ, усе кричить – моя старість самотня та безрадісна, а я ще така соковита. І Осип раптом хапається за свій порятунок – він, зібравши дріб’язок у сумку, допомагає Надьці звестися на ноги – вона присіла і не могла встати через тугий пояс, який передавлював живіт. Отож він її підіймає, притискає до себе так сильно, що Надьці дух забиває від думки – цей хлопчисько навмисне треться об її груди, вона ще не стара, ще є порох у порохівницях. А Гречка вже цілує їй руку, вибачається, що збив із ніг, і шепоче, опустивши очі: