– Мені справді потрібна допомога.
І Надьці пересихає в горлі – невже вона так легко, одним дотиком губ, здобула любов молодого гарного хлопчиська? І полегшене, майже ейфорійне – вона ще може!
– То ходімо до мене на чай, там усе й розповіси, – пропонує Надька, а Гречка не випускає її руки і далі торкається до грудей.
– Ходімо, – шепоче він, і в Надії Павлівни Шистачок, шістдесятирічної жінки, раптом завмирає серце, вона помічає, які довгі, темні й закручені на кінчиках у нього вії, – наче в дівчинки. А його щічки, порожевілі від хвилювання – через неї! Усе в ній аж волає від захвату, а він так зворушливо здригається, наче от-от розридається від почуттів.
А Осип Гречка думає – пудра, кокетка, проста, як двері, хоч на свій день народження здавалася такою загадковою, такою неприборканою, а сама за кілька компліментів зробить усе, що треба.
– Ваші губи ніжні, мов трояндові пелюстки. Нізащо не дав би вам п’ятдесяти, щонайбільше сорок п’ять.
– Ой, малий, мені всі кажуть, що я не виглядаю на свій вік. Хороший настрій – ось увесь секрет моєї молодості. Я ніколи не плачу.
Вони йдуть сходами під руку. Надька горда – як давно вона не ходила з кимось, крім діда і Боберка, сторожа з дитсадка, в якому вона працювала бухгалтером. Сторож Боберко її давній шанувальник, але ж йому аж шістдесят три. Веснянкуватий, рудий, волосся сивіє неестетично якось, проходячи складний етап перетворень через брудно-жовтий. Осип Гречка – інша річ. Він наче весняний, із ароматом злив і фіалок, вітерець, який раптом дмухнув у її листопаді. І це так швидкоплинно, нереально, що їй раптом захотілося втримати цей момент якнайдовше, щоб він не закінчувався. Он через вічка у дверях роздивляються їх сусідки і думають, що Надька геть уже берега пустилася, молоденьким голову морочить. І їй стало так тепло на серці, так солодко, що й не передати.
Вона запарила йому найдорожчий чай, який мала, вийняла пастилки, варення з казкового фрукта фейхоа. Миючи руки, поплескала себе по щоках, щоб були свіжіші, і крізь перегородку вислухала історію про те, що у хлопчини, виявляється, неприємності з міліцією. Так сталося, що він став свідком злочину, коли ошаліла червона «ауді» – мабуть, водій напився – переїхала на лісовій дорозі велосипедиста. Але чомусь Гречку викликають як обвинуваченого. А він не винен, це якийсь інший водій на повній швидкості розчавив бідолашного хлопця. Тож якби Надія Павлівна змогла посвідчити, що вона бачила, як червона «ауді» розчавила велосипедиста, то в Осипа Гречки стало би значно менше проблем. Він прийшов попросити про допомогу в бабусі, але бабуся може не зрозуміти. Все, що потрібно від Надії Павлівни, – це маленька брехня, яка лише допоможе міліції встановити справжнього вбивцю. От і все.
Надька висунулась із ванної трохи здивована, бо як вона пояснить, що робила на лісовій дорозі? Але малий і тут знайшов, що відповісти. Виявляється, це те саме село, звідки родом дід Макарчук, тому Гречка міг її підвозити саме тоді, коли сталося це нещастя.
– Міліція рано чи пізно довідається правду і злочинця посадять, але коли то буде? А я ж підозрюваний… Ви ж знаєте, Надіє Павлівно, що з міліцією краще не зв’язуватися.
Надька завагалася, але тут Гречка підвівся і долив їй чаю в горнятко. Долив, схилившись над її потилицею, і вона відчула його теплий приємний жасминовий подих. «І як я йому тепер поясню, що ми просто друзі? Бідолаха, мабуть, думає, що у нас роман, – розчулилася Надька. – Біднесенький хлопчик, розгублений, із купою проблем. Бідолашненький. Гарний смішний хлопчина. А як же він мені довіряє, якщо звертається з таким проханням. Більше, ніж рідній бабусі».
– Я посвідчу, – сказала Надька, вмокнувши палець у варення з фейхоа.
І Надька потрапила в місцеву газету – з червоними губами, з зачіскою, як у Марлен Дітріх, із драперіяма шарфа, що затуляє шию і плечі, – єдиний свідок ДТП. А поруч – фотографія пригоди. Потрощений велосипед і тіло, накрите простирадлом. Навколо простирадла – криваві плями, розтрощена дитяча ванночка і пасма волосся в калюжі. Перестигле м’яке яблучне Надьчине серце здригнулося з огиди, коли поряд з її усміхненим обличчям, за яким важко було визначити вік, вона побачила цю страшну світлину. Вона знову почувалася на краю прірви, їй здавалося, що вчинила щось погане, брудне. Їй снилося потім, як вона по лікоть у крові ходить кімнатою, намагаючись відтерти ту кров то фіранкою, то скатертиною, то заполом спідниці, але кров не відтиралась, а все крапала і крапала з рук. Крапала і крапала. Їй снилися болотяні бездоріжжя, незнайомі заплутані вулиці. Вона блукала ними, шукаючи виходу, а його не було. Але Надька не зважала на сни, бо в її життя повернулася нарешті справжня пригода, яку вона потайки називала – любов.