Лише вранці, щойно прокинувшись зі сну, вона розгублено обводила свою кімнату поглядом і запитувала в себе – де ти загубилася, Надько?
…Коли він їхав на рудого чоловіка і дивився у розгублене здивоване обличчя, то пригадував, як у сутінковому зимовому парку ця руда гнида гралася в сніжки з Ніною, найкращою дівчиною в світі. На тій холодній алеї його не помічали двоє жорстоких дітей, які аж пищали від захвату. Жорстокі діти завжди пищали від захвату, а він завжди залишався сам.
Коли він їхав на здивованого рудяка, то бачив тих двох дітей у центральному парку. Тоді намело багато снігу, і Ніна носила пальто з хутряним комірцем, а на цьому рудому була якась величезна потворна куртка і шапка, з-під якої стирчали пасма волосся. Навіть у сутінках сяяло це смішне руде волосся і веснянки впереміш із прищами. Тоді він охрестив хлопця «Карлсоном».
Вони кидалися сніжками, і ця дівчина, його дівчина, загравала з Карлсоном, наче нікого іншого в її житті не було. І це завдавало неймовірного болю. Якби Ніна його проклинала і лаяла, якби принижувала, насміхалася, зневажала – він би витримав. Так поводяться всі закохані і покинуті дівчата. Але те, що ця мала погань живе своїм окремим життям, а він і досі тужить за запахом її великих м’яких грудей, за ковзанням язика, за її розмовами і жартами – це йому дошкуляло. Він страждав.
Ті двоє кидалися сніжками, потім розбігалися в протилежні боки і знову бралися одне одного наздоганяти, потім хлопець із розгону наскочив на дівчину, і вони обоє впали на сніг, і Він майже фізично відчув, як прогинається під Карлсоном її тіло і назустріч його змерзлим порепаним губам рухається її язик. «Зла руда лялька! – думав. – Йому треба руки повідкручувати, волосся повисмикувати». Він досі пам’ятав смак Ніниного язика – смак пластівців із молоком, які вона їла на сніданок, смак перетертого з медом яблука, ячмінної кави і зубної пасти. Якби він забув смак її язика, він би забув усе. Але він пам’ятав, пам’ятав у цих снігових сутінках якоюсь фізичною чуттєвою пам’яттю, і тому йому хотілося вбити їх обох, цих обкиданих снігом закоханих посеред білих від паморозі дерев, і бачити їхню кров, відчувати страждання людей, які завдавали йому болю, але навіть не здогадувалися, що його очі за ними стежать.
Згодом він наздогнав Ніну в єдиному підземному переході, який був у їхньому містечку, схопив за лікоть і хотів щось з’ясувати.
– Давай поговоримо, – благав дівчину, яку колись покинув, бо, на його думку, вона аж ніяк не пасувала такому перспективному хлопцеві. А вона дивилася на нього зеленкувато-безбарвними іскристими очима і зневажливо кривила губи, – давай поговоримо.
Він знав, що існують кращі, дієвіші слова, щоб зупинити цю кохану нахабу, яка ішла собі, глипаючи на нього з-під лоба. Але тоді він забув усі слова, крім цих двох, тому повторював їх із різними інтонаціями, наче розповідав їй багато історій.
– Не переслідуй мене, – казала Ніна, кутаючись у своє пальтечко з хутряним коміром, і не збавляла ходи.
– Давай поговоримо, – просив, і якби вона зупинилась у цьому темному переході, він, мабуть, задушив би її.
– То було просто захоплення. А зараз нам нема, про що говорити. Йди.
«Не любить і ніколи не любила, не любить і ніколи не любила», – повторював подумки, відчуваючи якесь дивне загальне оніміння тіла і думок. Того вечора він зненавидів балакучого рудого чоловічка, який оце раптом виник перед ним на дорозі. А вранці він захворів на ангіну і довго лежав у ліжку, майже непритомний від високої температури.
Молоденький півник у винному соусі
Колись, коли на Сибіру доктор Бау підібрав юну і хвору Надьку, то першою стравою, якою її пригостив, був молоденький півник у винному соусі. Дівчину витягли з шахти із розбитою головою, вона лежала на дошках, безтямно водила поглядом, а тіло здригалося в конвульсіях. І якби не Марк Альфредович Бау – вона називала його татусем, аж поки «татусь» не спробував залізти донечці в панталончики – Надька вже була б на тому світі, а якщо й ні, то лишилася б розумово неповносправною. Тоді, після тривалої хвороби, під час якої вона лише цукор смоктала та молоко пила, доктор Бау приготував диво-страву, таку духмяну і ніжну, що Надьці у голові паморочилося від самого запаху.