Вона намагається уявити, яке чудове враження справила на малого, і ця думка розслабляє, їй стає легко, і вона довірливо починає довгу розповідь про те, важливішого за що немає в її житті.
– Навіть коли дощі розмивали дорогу до нашого містечка, я взувалась у величезні чоловікові гумові чоботи і виглядала його перед будинком під сірою колючою мжичкою, він приходив до мене з дощу, холодний і вологий. І я любила його дужче за всіх. Навіть більше за себе, – розповідає Надька, мрійливо вигладжуючи пучками пальців серветку.
– Навіть коли вранці не було чим поснідати, а на вечерю доводилося варити пісну кашу без солі, ми були найбагатшими людьми на світі, бо ми мали відчуття власної сили. Ти й гадки не маєш, голубчику, яке це п’янке відчуття. Коли ти понад обставинами. Коли ти розумієш, що здатен пережити все, і ніщо не змінить твого Я, – філософствує вона. – У нас могло бути прекрасне майбутнє.
«Чого тільки не наслухаєшся від підпилої старої жінки», – думає тим часом Осип Гречка. Він не розуміє, як люди вірять у майбутнє, якщо в будь-який момент може розвалитися на льоту літак, у якому ти летиш, або вибухнути атомна станція, що постачає тебе електрикою. Він, хоч убий, не розуміє краси майбутнього, з якого боку не дивись.
– Я вас чудово розумію, Надіє Павлівно, – ввічливо відповідає їй Гречка. – Усе було дуже смачно, але мені вже час.
Він затягнувся цигаркою, яку по-жіночому запхав у різьблений мундштук, і встав з-за столу. Але Надька садить його назад, повиснувши на лікті, а потім іще якийсь час ковзає своїми сухими старечими руками по його светрі. «Він, мабуть, не тямиться від щастя поруч зі мною», – думає Надька.
– Ми ще не доїли півника, – нагадує йому.
Півник Гречці теж не дуже подобається. Наче й смачний, але смак здається якимось старомодним, наче з вечірок, які влаштовувала його бабуся для колишніх однопартійців, – дрібно порізаний олів’є, пересолоджений мокрий торт, котлети в тертих сухарях та інші м’ясні страви, що їх подавали зазвичай із гарніром – відвареною картоплею, рисом чи ще з чимось.
Після півника йому доводиться їсти огидне варення із фейхоа. «Хто тільки вигадав робити варення з цього фрукта?» – дивується Гречка. Потім вони п’ють каву з морозивом, тільки Надька приготувала не шарами, як це роблять зараз, а перемішала ложечкою гарячу каву і холодне морозиво, тому вийшло чортзна-що. Знову не смачно. Гречка робить іще одну спробу піти, але йому втелющено фотоальбоми. «Але ж гарнюсінька вона колись була, – думає Гречка, – мабуть, крутила гарячі чоловічі голови, як волосся – на бігуді. А тепер не може змиритися з тим, що постаріла».
Щойно переступив поріг її квартири, Гречка весь час хотів негайно звідси втекти.
– Роки, прожиті разом зі своїм чоловіком, були справжнім щастям, тільки я того не розуміла, – тривають Надьчині одкровення. Вона зачарована тим, як уважно Гречка її слухає.
Щастя – транжирити гроші, переходити з кав’ярні в кав’ярню розлінованим містом, іноді відпочивати в якійсь екзотичній країні, красти вранці в батька машину і розповідати дівчатам на трасах, що ти продюсер і зробиш із них кінозірок за маленький розкішний інтим на задньому сидінні. Оце щастя. І Осип Гречка майже співчутливо дивиться на Надьку, адже вона ніколи такого не зазнала. «Вона була колись гарна, – думає Осип, – гарнюсінька. З її темпераментом можна було б мати увесь світ біля ніг. А вона, замість пробивати собі шлях у Москві, переїхала в це занедбане українське провінційне містечко, замість крутити романи з багатіями, обрала пересічного чоловіка, який її покинув. Дивачка, – зневажливо думає Гречка. – Тільки як же тепер від неї вирватися?»
Нарешті – відпустила. Він стоїть у коридорі, взувається, а вона, добряче захмеліла баба, намагається повторити свою витівку зі стіною. Знову підпирає його грудьми, але цього разу Гречку так просто не візьмеш – він не нахиляється, не ніяковіє, а спокійно чекає, коли ж їй набридне його підпирати. Надька, зачарована своєю ілюзією кохання, думає – який солодкий зніяковілий півник у винному соусі. І наступна думка – вона би залюбки його скуштувала…
Уночі падав дощ. Одяг, вивішений за балкон сушитися, довгими вологими тінями метлявся на мотузках, зсовуючись до купи, щоб було не так мокро та холодно. А потім зірвався і полетів пластом на землю, у багнюку, у розмоклі квітники. Вранці, накинувши халат, Надька продиралася крізь мокрі хащі посаджених іще навесні хризантем, щоб позбирати лахи, а потім пила багато гарячого чаю, щоб зігрітись і не захворіти.