А після чаю зручно вмостилася в м’якому кріслі коло вікна, поклала ноги в червоних пантофлях на журнальний столик і замилувалася їхньою зухвалою червінню, відчуваючи, як у її серце гарячим потічком ніжності тече пізня і нереальна віра в те, що все ще зміниться у її долі, а вкарбовані в її серце маленькі кришталики льоду, які іноді завдавали такого болю, що хотілося проковтнути власний кулак, почали танути, аж їй захотілося видихнути власну душу.
Вона вкрала у Ганни Василівни його фотографію – юного ще хлопчиська-випускника зі школи такої-то, мокрого від шампанського, що вибухнуло в чиїхось руках. «Молоденький півник», – надписала на звороті Надька.
…Матері він соромився. Вона подалася в столицю «прожигать жизнь» навздогін за місцевим опецькуватим бізнесменом, який не дуже її і кликав, але ж мама – це особливий випадок. Її кликати не треба. Вона вирвалася з села і дуже пишалася, що така хвацька, вперта, наполеглива. Бабуся, та, що мамина мама, працювала колись секретаркою у місцевому відділі КДБ і теж дуже тим пишалася. Покинула чоловіка з дитиною та й поїхала «робити кар’єру».
Отак і мама. Та після активного десятирічного «прожигання» повернулася обдерта і спита. Від неї за кілометр смерділо сечею, і щоб не чути цього смороду, батько час до часу давав їй трохи грошей. Вона думала, що житиме з «мамулькою», та бабусі незадовго до того шептуха сказала, що як прийде до неї людина і попроситься жити – треба цю людину вигнати, бо в неї погана енергетика. Чого-чого, а поганої енергетики бабуся боялась. Тому й вигнала. І мама знову пішла «жити для себе», але вже – під мостом, на вокзалі та у притулку для бідних.
Іноді він її бачив – на ринку, на вулиці, намагався оминути, і не міг. Наче прикипав до землі і терпляче ждав, поки вона підійде. Як це буває уві сні – хочеться втекти від якоїсь загрози, а не можеш. Ноги ватяні, руки мляві, тебе накриває щось страшне, і ти падаєш. Уві сні загрозою зазвичай був скажений пилосос, у житті – мама. Він стояв і бурчав щось на її запитання, а коли вона гладила його руку своїми холодними тонкими твердими пальцями, він відскакував, наче його струмом било. Пхав їй у кишені гроші, вона йому – гостинці, забувала, мабуть, що він уже великий, тому приносила якісь цукерки, – пом’яті, розталі, у брудних обгортках, цукерки, які він гидував їсти, але складав у коробку з-під взуття. Хтозна, нащо він їх колекціонував. Мати завдавала йому болю – одутлістю, занедбаністю, самотністю, своїм розпатланим сивим волоссям, збайдужілим поглядом. Він почувався хворим, коли її зустрічав. Він мав би її ненавидіти – за самотнє дитинство, за непрочитані казки, недозволених друзів, за те, що на десять років просто собі зникла… Або – любити, бо вона таки мама, а у людей заведено любити мамів. Він не знав, як ставитися до цієї жінки, і щоразу його роздирали два контрастних почуття – одне скидалося на любов, друге – на ненависть…
Мачухою він пишався. Іноді підвозив її до крамниці на своєму авто, і тоді його друзі, двоє самовдоволених бичків із «хороших родин», прицмокували, присвистували і покрикували: «Кицюню, озирнись», – услід мачушиним чорним панчохам, які можна було розглядати аж до мережаного патенту, за який чіплявся тонкими лапками спеціальний пояс.
Шлюб його батьків тривав найдовше з усіх шлюбів – десять років. Шлюб корисливості й ненависті виявився сильніший за шлюб любові, що прийшов потому, – із субтильною білявкою, яка згодом розбила йому серце, гайнувши до Києва, нової столиці відродженої держави, із продавцем чобіт.
А потім батько привів гарну і запальну мачуху. Це була найпрекрасніша жінка їхнього містечка, лялечка, цяцька, цукрова статуетка. Вона вбиралася так шалено, що від її одягу навіть бездомні собаки непритомніли. Вона писала довгі сумні вірші про втрачене кохання, які зчиняли фурор на їхніх провінційних літвечорах. Він довго лаштувався у неї закохатися, та несподівано закохався в Ніну – невиразну і негарну, як сам вважав.
Коли вони зустрілися, він міркував приблизно так: треба набратися досвіду, дівчина мрії – недосяжна, прищі на обличчі зійдуть не скоро, тіло ніколи не набуде прекрасних форм кіногероя, хочеться сексу, адже він з’явився у їхній країні лише в дев’яностих, тому досі був бажаний…
Ніна гризла нігті, й він ніяк не міг остаточно вирішити – огидно це чи чарівно у своїй безпосередності. Вільний час вона проводила на іподромі – підробляла тренером верхової їзди. А ще вона нітрохи не намагалася бути гарною, і це мало невимушений і чарівливий вигляд – гладеньке личко без макіяжу, великі зуби і тонкі зморшки у кутиках рота від сміху. У Ніни були великі безбарвні очі, як у риби, і трохи риб’яча форма рота. Була відчайдушна – часом здавалося, що вона геть нічого не боїться, і від цього ставало страшно. Люди, які нічого не бояться і не намагаються бути красивими і добропристойними, завжди лякають. Та безбарвною вона видавалася лише з першого погляду, – попелясте волосся, вибалушені світлі риб’ячі очі й бліда шкіра. Але хлопець незчувся, як вона стала для нього найкольоровішою дівчиною на світі.