– Я не маю часу, – гукнув.
– Як там бабуся, Ганна Василівна? – запитала Надька.
– А ви зайдіть і подивіться, – відповів Гречка, хоча знав, що до бабусі вона не піде.
Але вона ходила. Після їхньої вечері – ходила відвідувати Ганну Василівну, таку немилу її серцю.
До бабусі зазвичай ніхто не ходив. Вона жила в своїй кришталевій норі. Ще в дитинстві була для Гречки Сніговою Королевою, яка скалками свого шпигунства травмувала чиїсь очі – на більше її не вистачало. А іноді, на Новий Рік опівночі, він залишався в оздобленій сріблястим дощиком квартирі-печері і тремтів од страху, а бабуся тим часом сунула на коридор вслухатися у чийсь галас, щоб зафіксувати, зібрати збори і вирішувати, що робити з порушником спокою. Бабуся тоді ще була гарною, а може, йому лише так здавалася, бо була єдина з усієї сім’ї, хто Гречку любив і замовляв йому Діда Мороза зі Снігуронькою на вечір. А Снігуроньки були зазвичай красуні, садовили його собі на коліна і вдавали люблячих старших сестер, а він клав їм свою хлоп’ячу голівку на груди, такі м’які, аж вуха від щастя судомило, і думав – точно, моя бабуся – це Снігова Королева…
Надька була одним із порушників спокою переважно через те, що прала у пральній машинці, а вона гуде. Але насолити їй Ганна Василівна так і не змогла. Начальник ЖЕКу був Надьчиним приятелем, секретар місцевого відділу партії – любим другом… Що вже вона тільки вигадувала, ніщо не допомогло. І збори збирала, і двері її квартири трупною водою обливала – і таке було, бо хоча Ганна Василівна вважала себе атеїсткою, та порожнину, яка була призначена для віри в Бога, вправно заповнювала забобонами, магією і чарами. Адже у біблії комунізму ніде не йшлося про те, що не можна вірити у чари. Там ішлося лише про шкідливість віри у Бога. Тому Ганна Василівна спершу на вихідних, потім і в будні, вийшовши вже на пенсію, вряди-годи підчакловувала і їздила на прощу спершу до Кашпіровського, потім до Чумака, а далі до якоїсь бабки-шептухи з Білорусії, що славилася дивовижною чудодійною силою: на один бік махне рукавом – усі здорові стають, як молоденькі дубочки, на другий бік вітер здійме – хворіють…
Саме те чаклування і лякало всіх найдужче. Вона сама ж себе і видала якось, коли обіймалась із липкою, щоб набратися від неї сили і наснаги. Її застукав під тим деревом один сусід, старий холостяк, а всі ж знають, що старі холостяки значно більші базіки за старих дів, ото він і розніс по всіх сусідах, що Ганна Василівна не лише активістка, а й відьма. Потім, коли в неї запитували, чи то правда, вона лише загадково усміхалася – мовляв, мої таємниці такі глибокі й незбагненні, що куди вам, жалюгідним людцям, це зрозуміти… Їй подобалася слава чарівниці. І не подобалася Надька, бо вона теж мала славу чарівниці, тільки серед чоловіків, і баби, які влаштовували під під’їздом щоденні засідання для обговорення та вирішення чужих проблем, казали:
– Ця Надія Шистачок таки знається з якоюсь силою, бо чоловіки до неї злітаються, мов нетлі на вогонь… А вже ж не молоденька.
Осип Гречка не нетля. Він іде собі під балконом далі, роздумуючи про свою бабусю, а Надька ще якийсь час розчаровано дивиться йому вслід, намагаючись пояснити самій собі, чому цей хлопчак такий байдужий до неї. «Бідолашка, за бабусю переживає… Було б за кого», – і вона йде до хати. У двері дзвонить Боберко.
І ось, замість того, щоб захоплено зробити їй один зі своїх незграбних компліментів, побуряковіти й настирливо відривати ґудзик із піджака, втупившись у підлогу, цей чолов’яга ридає просто в її щільно стягнутий живіт. Дихнути неможливо.
– Що з вами, Боберку, що могло статися, щоб такий сильний чоловік так ридав? – запитує ввічливо Надька. За роки його залицянь так і не перейшла з ним на «ти». Він через це називав її аристократкою.
Тепер він не може нічого сказати, грубо стискаючи в своїх руках і без нього стиснуте тіло. Тільки повторює у перервах між незграбними чоловічими хлипаннями:
– Більше… нікого… немає… тільки… ти… єдина… рідна…
Надька здивовано роздивляється його руду сивіючу чуприну, густу і не дуже чисту, високе чоло з залисинами, біле, пористе, нееластичне, у рудому ластовинні. «У нього ж, здається, і жінка була, і син, і навіть онуком хвалився якось… Що за сентиментальщину він меле?» – думає Надька.