– Сю-сю-сю, яке ж воно миле…
Дитина була маленька, з великими синіми очима без вій. Руда, бо вродилася схожою на батька, і синьоока.
Воно лежало у великій лозовій колисці, підвішеній на вбитий у стелю гак, щоб матері було зручніше доглядати за дитям. Коли він нахилявся з брязкальцем, дитина зворушливо морщила надмірно серйозне і доросле личко.
– Потім усе буде інакше. М’язи розслабляться, і дитина стане пухка, біла і весела, – пояснювала Ніна, замотана у велику чорну хустку, яка дивовижно пасувала і до її очей, і до білого, аж синюватого, обличчя, і до рожевих заплаканих повік, і до самих сліз.
Він хотів їй допомогти. Моральної потреби комусь допомагати він не мав, просто за цю допомогу сподівався здобути любов. Тому й з’явився на порозі тісної дерев’яної хатки батьків того рудого покійника і приніс трохи дитячого одягу, трохи екзотичних фруктів і темного гіркого шоколаду, який вона колись дуже любила.
– Я не можу їсти шоколаду, бо годую дитину грудьми і її обкидає, – повернула його подарунок Ніна і байдуже пішла до колиски.
А він дивився на похитування її плечей і стегон і пригадував, як азартно вона колись їздила верхи на місцевому іподромі. Ця жінка була саме для нього. Навіть її смуток був азартний, хапкий, вона ним захлиналася, її очі потемніли від горя, вона вся була втіленням жалю.
Він вважав, що заслуговує на цю жінку, бо переможець не повинен викуповувати здобич чуйністю чи матеріальною допомогою, але знаючи її норов, він чемно взяв шоколад і віддав його істеричній бабусі, яка намагалася кожному переповісти свою біду.
– Такий хороший був синочок у мене, так любив усім допомогти, мій голубочок найрідніший. Що ж воно тепер буде?
Він відчув, що подобається їй. Натомість згорьована баба геть йому не імпонувала. Ні, чого-чого, а чужих страждань він не розумів. Йому здавалося дивним, що за тим рудим невдахою на велосипеді хтось може отак побиватись. Але здивування свого не видав – сидів тихенько на лавці з атласними подушками, на яких було зображено лелек, і слухав бабу. А вона поралася, готувала їжу, годувала котів і розповідала, розповідала…
«Невже моя мати так само за мною плакала б, якби щось сталося і одного разу я не повернувся додому? – думав він. – Сумніваюся. Вона не така, моя мати».
Потім через кілька тижнів вони з Ніною разом ходили дивитися на вбивцю. Пліч-о-пліч, як колись, коли він дарував їй хризантеми і міг у будь-який момент відчути гнучкість і плавність її язика. Але тепер її язик був замкнений за пожовклими від страждань зубами, і вона носила чорний одяг – колись давно вона понад усе любила чорний шоколад, але ніколи не вдягала чорного вбрання.
І тоді, коли вони ходили дивитися на вбивцю її чоловіка і вбивця проходив повз них під конвоєм, понуро розглядаючи глибокі тріщини в дерев’яній, пофарбованій червоним підлозі, він обійняв Ніну за плечі і відчув, що вони м’які та плавні. «Переможець здобуває все», – подумав.
І він справді здобув. Одного разу вона нахилилася до його обличчя і кінчиком скрученого в трубочку язика, легким, ніжним і гострим, торкнулася до його верхньої губи. Легесенько намалювала там якийсь ієрогліф, а потім язик проник у його рот, і він відчув, що верхню губу поневолено її губами, а нижня в цей момент теліпалася собі, немов чужа. Потім він присунув її до себе, і його Ніна була покірна, мов дитина, ніжна, як квітка, солодка, як карамелька.
Та була одна абищиця, яка в цій історії мордувала його найдужче. З ним весь час був здивований погляд рудого чоловіка, бо перш ніж померти, він здивувався. Погляд запитував – як хтось, якась людина, схожа на нього, запросто і без причини вирішила його вбити? Якби можна було повернути час, він, мабуть, іще раз його розчавив би, але перед тим пояснив, що і до чого. Бо те здивування мучило його. «Невже це так дивно? – думав. – Невже у нього ніколи не було схожих бажань?»
І цей здивований погляд дитина успадкувала від батька. Щоразу, коли він приходив до своєї вдовички, наражався на дитячий здивований погляд, який запитував:
– Чому ти вбив людину, яка не зробила тобі нічого злого?
Цей погляд заважав йому вповні насолоджуватися коханням. «Якби не було дитини, – мрійливо думав він, – ми з нею були б найщасливіші люди на світі».
Однієї ночі, коли Ніна ще спала, а він збирався їхати в місто, бо треба було вранці на лекцію, знову наштрикнувся на погляд немовляти – розіспаний, засльозений, але так само запитальний. Йому раптом захотілося, щоб погляд замовк, і це здавалося так природно, а здійснити це було так просто – один рух і все. Тому він узяв диванну подушку і підійшов до колиски.